— Ні, в таких випадках не повинно бути дітей...
Мирон ще уважніше поглядав на неї.
— Але чому не повинно бути? А коли вона хоче? Вона хоче мати від вас дитину?
Мирон повернув зовсім близько до неї обличчя й мовчки кільки хвилин дивився їй у вічі. Вона, якось чудно, напружено посміхалась.
— Слухайте, Олю, — жорстко почав Мирон, — вас панчохи вьязати вчили?
— Так... — з легким здивованням відповіла вона.
— І вчили любити людськість майбутнього? Так?
— Так...
— Розуміється. А як творити дітей, найближчу людськість, — правда не вчили? Правда, вам агітатори не казали, що це буде серйозніше за панчоху?
Оля з непорозумінням дивилася на його.
— Я вас розсердила?
— Послухайте, Олю, ви мені скажіть, чи ви думали коли небудь, що таке діти?
— Так... Я не знаю... Иноді...
— Ну, значить, не думали. Та й про що думати? Аби одружитись, а діти самі родяться. Так? Ех, Олюсю, цеж не досить бажати... Діти ж не ляльки, якими приємно погратись. Розумієте? Це — люди, це — та людськість, яка соціалізм здобуватиме... Хіба можна так? Дітей тільки тоді родити, можна, коли по перше, обидві сторони непереможно, тягнуться одне до одного, коли відчувають, що от кого вони б хотіли дитини, коли відчувають, що навіки сплелися. Нехай через місяць розійдуться, але родити дітей треба тільки так. Ну, а коли тільки вона сама... Хіба це добре? Це ж, Олюсю, найглибший акт, найважніщий, не панчоха, але нова людина зьявляється. Але ж і для панчохи потрібне вміння, підготовка. От і ви... "Чому ж не можна, коли вона хоче?" А я ж як? Це ж і моя дитина чи ні? А я ж її як родю? Чи думаю я, що зачинаю нове життя? Я перевірив себе? Чи можу я з чистою совістю сказати, що зробив все, що міг, щоб моя дитина була здорова, сильна? Чи дійсно ж я хочу з цією жінкою мати діти? Чи підійшов я до цього акту з любовію та свідомостю. Говорять ваші моралісти про звірин а самі, дійсно, як звірі, дітей родять. Родив каліку й правий, так вийшло...
Оля слухала, нахиливши голову. Мирон схотів зазирнути в її обличчя, але вона ще більше нахилилась.
— Я б так любила його... — раптом зтиха, не підводячи голови, сказала Оля. — І нічого б мені... тоді не треба... Ви б навіть... не знали. Нічого б я від вас не вимагала...
— Ех, Олю! — скрикнув Мирон i безпорадно замовк, усміхнувшись.
Мовчала й Оля. Дощик почав побільшуватись. Мирон покликав візника, посадив Олю й підтримуючи, пригорнув її. Вона мьягко, але рішучо одвела його руку й сиділа, ледве торкаючись до його. До самого дому не говорили нічого.
— Темно в вікнах... — дивлячись в гору, промовив Мирон, розплатившись з візником. — Мабуть, у кухні Маруся.
— Мені почекати тут? — тихо спитала, 0ля, нахиливши голову та кутаючись.
— Ні, нащо? Може, Маруся, не схоче йти з нами... Ходімте.
Перші поверхи сходів були освітлені, а горішні чомусь лишалися в півтьмі. Перед дверима, свого помешкання Мирон раптом повернувся до Олі, узяв її руку й, притиснувши її до лиця свого, з горячою, глибокою ніжностю прошепотів:
— Дитинко моя бідна! Хороша, мила! Не треба на мене сердитись.
І не встиг доказати: Оля рвучко одвернулась, притиснулась обличчям до стіни й гірко, як покинута, ображена дитина, заридала. Рука лишилася в Мироновій руці. Він мовчки, нахиливши голову, стояв непорушне.
Раптом унизу десь відчинилися двері, і на сходах почулись голоси.
— Добре! Неодмінно! — кричав хтось гречним, веселим тенором. — Обовязково!
І чутно було поспішні кроки по сходах, але не можна було розібрати, в гору чи вниз ідуть.
Оля швидко втерла очі кінцем хустини з голови, одняла руку в Мирона й повернулася до його. Мирон почав одчиняти двері.
В помешканню було тихо та темно. В кухні також.
— Дивно... — пробурмотів Мирон, запалюючи другого сірника.
Оля спинилася біля входних дверей і чекала. Очі їй були червонуваті, дивилися якось байдужо, непорушнo; губи склалися гірко.
— Марусю! — постукав до неї Мирон.
Тихо.
Він одчинив двері й увійшов. Сірник догорів. Він запалив нового, і зараз же кинулось у вічі щось біле на столі. Швидко підійшов ближче.
На туалетному дзеркалі стояв клаптик паперу: на папері щось написано.
Мирон хапаючись засвітив лямпу й почав читати:
"Дорогий, рідненький Роню! Прости мене, погану, але не можу инакше, іду таки. Не шукай і не витягай мене більше. Не треба, прошу та благаю тебе. Ти сам казав, щоб не примушувати инших жити так, як ти думаєш. Нехай живуть, як самі можуть. А за поміч твою я тебе до кінця мого життя не забуду. Ти моя єдина любов, а всі... (закреслено). Кожному своє життя, ти живи так, а я так. Мені так краще буде, хоч тебе не буду мучить, бо ти хоч і не показуєш, а мені все здається, що ти соромишся за мене. Не сердься, мені все так здається. А мене це сердило й я дратувалася на тебе, мій дорогий, любий брате. Ключі всі у тебе на столі. Коли прачка принесе білизну, вилай її за те, що зіпсувала твою любиму сорочку. Я хотіла сама, та не встигла. Міцно, міцно обіймаю тебе й бажаю не памьятати за мене зовсім, ніяк. Я ж тебе ніколи не забуду. Твоя не сестра Маруся."