Тарас мовчки за Дарою потиснув руку Миронові. Був жовтіщий сьогодня, очі, здавалось, сховалися ще більше, і чоло, як опукла скеля над норами, важко нависло над ними.
Він почав ходити вздовж стін, пильно, але без усякої уваги, придивляючись до малюнків і зараз же одвертаючись.
Мирон скоса з непевностю слідкував за ним.
— Я до вас за книжкою, яку ви мені обіцяли колись дати... — почала Дара. — Про простітуцію. Німецького професора, який стоїть на вашій точці погляду... Можете?
Мирон швидко уважно подився їй в лице.
— Я вам завтра поверну...
— Можете не спішити, — тихо вимовив Мирон.
— Ні, я спішу.
Тарас підійшов до полотна та узявся за край укривала. Мирон поспішаючи кинувся до його.
— Ні, ні, Тарасе!.. Цього не можна, цього не можна...
І соромлючись, він узяв картину в обійми й одтяг її в куток.
Дара мьягко, смішливо посміхнулась, але зараз же сховала посмішку. Тарас же здивовано схилив голову на ліве плече, слідкуючи за Мироном.
Мирон, ніяково посміхаючись, підійшов до етажерки й з протягом сказав:
— Я вам зараз знайду кни-и-гу... Коли хочете, можете сі-і-сти...
Книжка одразу ж знайшлася. Дара взяла її, перечитала заголовок, закрила й сказала:
— Добре. Спасибі. Завтра принесу.
Тарас також узяв якусь книгу й з тим самим пильним та розгубленим виглядом перегортав її.
— Мені треба ще сказати вам кільки слів на одинці, — додала Дара, не дивлячись на Мирона.
— Будь ласка... — трохи здивовано протягнув він.
— Ми вийдемо... До побачення, Тарасе. Ви у нас сьогодня ночуєте?
Тарас неначе очутився. Швидко поклав книжку на стіл і озирнувся.
— Що ви сказали?
— Я сказала, ви у нас сьогодня ночуєте?
— Так, так!.. Я.... Так, я ночую у вас...
— Ну, то я не прощаюсь.
— Так, так...
Дара вийшла. За нею Мирон. Спинилися в коридорчику. Світло з одчинених до кухні дверей боязко та блідо поцілувало щоку Дари. І видко було, як ледве хвилювалися чулі ніздрі.
— От що, — почала вона зараз же, дивлячись просто йому в вічі. — Тарас в дуже нервовому стані. Треба бути з ним обережним... Скажіть, ви, справді, умовляєте Олю йти в простітутки?
Мирон здивовано підняв широкі брови.
— Ні, не умовля-а-ю ...
— Я так і думала. Занадто... не пасує... Ну, добре. Тарас певний, що умовляєте. Будете, мабуть, балакати про це. Заспокойте його. Добре?
— Добре.
— Потім...
На мент замнялася.
— ...Потім таке прохання... Ви шукатимете сестру?
Мирон пильно подивився на неї.
— Так, шука-а-тиму...
— Коли?
— Не знаю... Може через тиждень... Раніше...
— Чому через тиждень?
— Так... Зараз не треба. Хай побуде...
Дара помовчала, неначе міркуючи Ніздрі підіймались та спадали сильніще. Ніжна кругластість щок вкрилась фарбою.
— Ну, добре. Так от, у мене прохання до вас. Коли знайдете сестру, скажіть їй, що я хочу прийти до неї... в гості. Чуєте?
В голосі чулась навіть погорда якась. Мирон весь стрепенувся.
— В гості? Так сказати? Так? Чомусь почав поспішно одкачувать рукава, неначе збірався зараз іти.
— Так. Вона згодиться?
— Не знаю...
— Подумає, що я тільки з цікавости?
— Так, я гадаю...
— Скажіть їй, що нi. Проте, цікавість також є але не головне...
— Скажу. Даро, чому ви так змінилися до мене за останній час? Може, я вас чимсь образив?
— Ні нічим... До побачення!
— Учорашнім... ви дуже... ображені?
Мирон говорив глухо, помітно хвилюючись.
— Ви що? Вибачатись вже хочете? — швидко подивилась вона на його.
— Ні... я просто питаю.
— Це повинно бути для вас байдуже. До побачення.
Хитнула головою й пішла до виходу. Мирон, нахиливши голову, помалу попрямував за нею. Але на сходах Дара раптом обернулась і неначе сердячись на когось, одривисто запитала:
— Послухайте, скільки ви маєте покинутих дітей?
— Ні одної... — тихо, з легким здивованням одповів Мирон.
— А від покоївки, яку звали Сашею, не було?
— Сашею? Ніякої Саші не знаю. Звідки ви маєте ці відомости?
— Кит казав. І ще каже, знає якісь брудні історії про вас. Це — правда про Сашу?
— Ні.
— До побачення.
І Дара пішла вниз.
— Ви не вірите? — глухо похмурившись кинув їй вслід Мирон.
— Не знаю ... — напів обернувшись, сухо відповіла вона й почала швидко сходити.
Мирон стояв, не рухаючись. Дара на повороті підняла до його голову, зупинилась і сказала:
— Коли скажете сестрі, ви мене про це повідомите? Так?
— Ні! — різко одрубав Мирон, повертаючись щоб іти.
— Чому?
— Це хочу!
— Значить сестрі не скажете?
— Ні.
— Адреси її мені не дасте?
Мирон замнявся, потім грубо похмуро відповів: