— Я думав про це... — тихо, соромливо прошопотів він.
— Сідайте... — повів рукою Мирон біля себе.
Тарас сів.
— Ну? Що ж ви думаєте?
— Не знаю... Не зможу...
— Чому?
— Занадто вже подло... У кого иньшого, не знаю, але у них... ох, як подло!
— Ви гадаєте, що дуже подло?
— Безумовно... — з якимсь навіть сумом сказав Тарас. Він приходив знову до свого тупого, млявого стану.
— Але чому же подло? — уперто повторив Мирон.
Тарас мовчав.
— Чуєте? Тарасе!
— Так, я чую.
— Ну?
Тарас не рухався. Потім одразу стріпнувся, неначе злякався чогось:
— Ні, ні, ні! — швидко, з лякливим роздратованням заговорив. — Це — дурниці! Це — ні.. Ну, що ви?! Це... Фу, як серце бьється! Думаєте — від думок? Від "душі"? Нічого подібного. Душа тут ні при чому. Просто не зроблю...
— Але чому?
— Та що ви, справді?! Ну, як я це можу зробити? От, їй Богу! Дайте записку до анархиста... Ну, як це зробити? Ну, ви подумайте! Та мене ж з партії виженуть, мене...
— А коли Оля в простітутки пійде, а ви в дім божевільних, це краще?
— Слухайте, — раптом цілком иншим тоном, страшенно серйозним, злякано-попережаючим вимовив Тарас, — ви мені більше не кажіть за дім божевільних... Добре?
Мирон пильно вдивився в його.
— Добре. Не буду. Але ви одповідайте: що краще?
Тарас тер чоло й правий висок.
— Чуєте, Тарасе: що краще? Тарас подумав, неначе пригадуючи, що треба відповідати.
— Що краще? Хм! Краще... все, ніж подлість...
— Це, можливо вірно, але чому подлість?
Тарас різко одірвав руку з чола й повернувся до Мирона.
— А чому ви самі цього не робите?
— Мені не треба.
— Не треба? Ви — багаті?
— Ні.
— Ну, то що ж? Хіба краще бути бідним?
— Для мене, так.
— Чому?
— Тому, що як би я був багатий, я не робив би. Нудно було б, стогнав би. Це — нецікаво. Але коли б треба було, от так, як вам, зробив би... Але вже подлотою не вважав би того, що зробив.
— Не вважали б?
— Ні. Вважаю, для мене подлости в цьому нема. Коли б ви у злодія одняли гаманця, що він вкрав, і частину його віддали тому, хто гине від злиднів, це була б подлість? Так?
Тарас мовчав.
— Я так само міркував... — нарешті прошепотів він. — А це — софізм, це — логика, але зробити... О... Ну, знаєте що, годі про це. Я вас прошу.
— Ні, почекайте. Ще питання... Скажіть, коли я вам запропонував це, ви були певні, що я сам вважаю це за подлість?
Тарас замнявся.
— Так... Я думав... Але...
— Ні, нічого, нічого... Це я просто з цікавости... Сидіть спокійно... Але за пропозицію мою подумайте. Я вам зможу дістати помішників... знаєте що? Доведіть думку про злодія до самого кінця, себ-то коли думка про подлість буде тільки смішною. Але до того часу, поки самі вважаєте це подлостю, ні за що не робіть, хоч бий справді прийшлося помірати. Чуєте? Дуже погано потім буде. Згадайте хоч Розкольникова з Достоєвського. Чоловік відважився на злочинство, А тут то власне злочинства й не повинно бути. Тепер от вам другий приклад. Подивіться на цього самого Кисельського. От він же учора щиро образився; він щиро, значить, думає, що його грабування селян діло справедливе, він — чесний з собою. А почни він сумніватись... і почнуться муки совісти. Як у Сергія. Цей не посмів кричати на мене, цей вже з собою розійшовся: ренту з мужиків бере, але вже не зовсім вірить, цо це так і слід. На партію дає, як який небудь купчик, що занадто багато на шахраїв, на церкви та на благодійні справи... Бачите, все діло в собі... Робітникові зараз слухати пісні про абсолютну справедливість та моральність треба обережніще. Більше до себе прислухатись. Не бійтесь, Кисельські, звичайно, вас осудять, але-той, хто був у вашому становищу, той не осудить і не прожене від себе... І мораль вашу прийме. Тільки б проти себе не йшли, на всіх же Кисельських плюньте. Подумайте... Та швидче... Оля ледве тримається... Га?
Мирон навіть близько зазирнув в лице непорушного Тараса. Той чудно подивився на його, підвівся й одяг кашкета. Потім раптом нахилився й тихо спитав:
— А душа?
— Що "душа"?
— А душа, своя власна, що скаже? Вона ж є чи нема? Та?
— Та нащо вона вам?
— Ото-то-ж! — з похмурим торжеством уклонився Тарас і мовчки пішов до дверей.
— Та почекайте ви, чудачина? — підвівся за ним Мирон. — Ви мені скажіть, що ви думаєте. Так же неможна. Треба щось робити.
Тарас зупинився біля порогу. Лице невиразно біліло на тлі темного прямокутника дверей. Помовчав.
— Я подумаю... — тихо, вдумчиво промовив. — Думку до чуття ... Хм!... Все це треба... Так... Дуже, як би сказати... Тоді, все вирішиться... І Кисельський...