— Годі, Марусе, не треба. Зайве все це,— тихо й серйозно сказав Мирон.
— Що зайве? — грубо крикнула вона.
— Все це, і слова твої і... твоє страждання. Навіщо? Не треба. Та ще при сторонніх.
— А-а! — ущіпливо посміхнулася вона. — От так би давно казав! От це діло... От це...
— Ходімте, Тарасе — раптом рушила до дверей Дара.— А ви, Мироне, вибачте.
Тарас помалу підвівся, потер рукою чоло й одяг кашкета.
Підвелася й Маруся.
— Ні, стійте! Підождіть. Він сказав таки своє слово! Я тільки цього й ждала. Я давно цього хотіла. Цього гніву, в гніві комедії ламати не так-то... Стій, тепер кажи, нащо брав мене звідти? З дому? Нащо? Я прохала тебе? Прохала, кажи? Ні, кажи, я прохала тебе?!
Вона все більш та більш хвилювалась; щоки вже гарячково горіли, очи страшенно, неприродно блестіли.
Мирон чудним, глибоким поглядом дивився на неї. І були в цьому погляді і сум, і біль, і туга.
— Одповідай же, нащо?
— Хіба тобі добре було там? — зтиха спитав він.
— А тут, ти гадаєш, мені добре?
— Невже гірше?
Маруся чомусь ще більше розсердилась.
— Та ти не крути! Я тебе не питаю, де мені краще, чи де гірше. Я тебе питаю, нащо ти мене брав звідти?
— Щоб тобі краще було.
— А тобі все одно, чи шлюха твоя, сестра чи доктор ?
— Все одно.
— І ти перед ким вгодно, у всякому місці назвеш мене сестрою, таку, яка я є?
— Назву.
Маруся непорушно дивилася в його тихе лице.
Відхитнулася, швидко обернулась до Дари й шопотом кинула:
— Чули?
І зараз же знову повернулася вся до Мирона, стиснула кулаки й з ненавистю засичала:
— Ну? І ти не падлюка після цього? Ні? Ти не гірше всякого Ермолкина? Не вартий ти, щоб плюнути от тут в пику тобі за бреxню твою підлу, безмежну!? "Все одно що доктор..." Та де ж це таке вчувано? Кому говориш ти це? Кого обдурити хочеш?! Жалій мене, жалій, коли ти брат мені, але не так же подло. Скажи хоч раз в лице мені, що думаєш... кажи ж! Не муч, кажи, а то я тобі не знаю, що зроблю!
Мирон знову чудно й мовчки глянув на сестру, пoтім помалу взяв стільця й сів на його, дивлячись у вікно з легенькою посмішкою в задумливому погляді.
— Так ти не хочеш і відповідать?! Не хочеш? Так? Ну, так на ж тобі! Тепер відповіси! І швидко ступивши до його, низько, нахилилась i плюнула просто в лице мокрим густим плювком.
Дара здригнулась, спалахнула, рушила до їх ї спинилась. Тарас зблід увесь, почав часто дихати й скинув для чогось кашкета.
Маруся ж подалася назад і з жахом дивилась в обличчя Миронові широкими напруженими очима.
Мирон в перший момент одсахнувся назад, потім швидко підніс руку до щоки, по якій в білих бульбушках зтікала слина, помалу засунув руку в кишеню, витяг хустку і втер лице. Дивився в землю й важко дихав. Втерши, поклав хустку в кишеню, глянув на застиглу в чеканню Марусю й тихо сказав:
— Без потреби ти це... Але нічого. Все це зрозуміло... Лягти тобі треба...
— Ро-о-ню! — раптом кинулася до його Маруся.
— Ронічку! — і, впавши навколюшки перед ним, обхопила ноги його й конвульсійно цілувала та билась обличчям об їх. Капелюх заважав, чіплявся за руки його й так само конвульсійно дріжав чорним пишним пером
— Ну, Марусе, годі... Дурниця, чого там... залиш... Не треба ...
— Роню! Рідненький! Вбий мене погану, розтопчи! За що я тебе? За що тебе, бідного? Щастя ти ж моє єдине, братику мій! Не треба прощати мені, вижени мене, негідну! Роню мій, Роню!...
Дара озирнулася по кімнаті, знайшла очима на столику біля мольберту карафку з водою та шклянку, налила й піднесла Миронові. Очі їй дивилися строго, губи зблідли від хвилювання, рука з шклянкою тримтіла.
— Дайте їй.
Мирон узяв шклянку, але зараз же віддав назад і нахилившися до ридаючої Марусі, ніжно, як до ображеної дитини, забалакав:
— Годі, Марусінько, годі. Ну, чого там. Ходім до тебе. Га? Ну, ходім, хороша, ходім, годі. Треба заспокоїться, заснути, все це дрібниці й не важно...
Ходім, люба, ходім...
Маруся затихла й почала важко підводитись.
Він поміг їй і, як хвору, притискуючи до себе, помалу повів із хати. На порозі обернувся до Дари.