Звичайно, Войтек не міг їх перекричати і махнув рукою. Куцик негайно скористався з його капітуляції, щоб форсувати справу.
— Отже, ухвалили! — вигукнув він. — Їдемо!
— Стривайте, стривайте, — сказав Здіслав. — Навіщо поспішати? У нас є цілий тиждень.
— Який тиждень? Лісничий сьогодні о пів на четверту виїжджає! Я повинен зараз же йому подзвонити, бо якщо ми не візьмемося, то — не хвилюйтеся — знайдуться такі, що навіть заплатять йому. Тому в нас залишається, — він глянув на годинник, — тільки десять хвилин. То як, хлопці? Злякалися риб і ягід?
Андрійко вже підвівся.
— Ви ж читали, — крикнув він, — про лікаря, який всю Атлантику на плоту… І без копійки за душею, без їжі, без води… Ловив рибу і пив сік з неї… А ми… аж соромно…
Здавалося, дискусію вже закінчено. Куцик підвівся — пора закривати збори. Тільки Войтек ще не здався. Він теж підводиться і невинно запитує:
— Ну, а хто ж поведе яхту? Ви вмієте управляти парусами?
Кілька секунд панує прикра тиша. Куцик бачить розгубленість в очах Здіслава та Андрійка і поспішно додає:
— Це не так важко! За тиждень можна вивчитись.
— Ну що ви, тиждень! Найкоротший курс — три тижні.
— Ну і що? Нас багато! Кожен вивчить частину курсу. Ти, Андрійку, більше науково, розумієш? А Здіслав по спортивній лінії. Згода?
— Ну, а ти?
— А я взагалі. По організаційній лінії.
— А він?
Хлопці критично дивилися на Войтека. Він поспішив допомогти їм:
— А я нічого не вчитиму. Вас стільки буде вчених, що дасте собі раду з одним пасажиром.
— Гаразд! — голосно кричить Куцик, щоб припинити дискусію. — Прощайте, хлопці, я біжу дзвонити.
Вони втрьох звертають праворуч, до Раковецької вулиці. Тільки Куцик живе з протилежного боку. Тому він і місце зборів тут обрав, хоч аж троє мусили заради його вигоди пройти зайву дорогу.
На стадіоні «Огніва» саме закінчився матч, і потік людей суне тепер навпростець через звалище, через бур'яни і ями, аби тільки скоріше сісти в трамвай, скоріше потрапити додому на обід. От і минула половина неділі.
Кінець цього дня Андрійко провів дома. Він жив на одній з вуличок між Алеєю Незалежності і Пулавською вулицею. Якась дивна була ця вуличка. Ближче до Пулавської на ній росли садочки, стояли затишні вілли, а з другого боку, ближче до Алеї Незалежності, лишилося кілька провулків з брудними руїнами і кілька великих, теж брудних будинків, споруджених ще до війни.
Перші поверхи цих будинків з одним вікном, дверима та східцями були пристосовані виключно під мізерні крамнички. Тепер майже всі крамнички були закриті, і в них мешкали самі їх хазяї. У вікнах стояли вже не коробки вакси, не свічки і баночки з огірками, а великі вазони з агавами, пеларгонією, фікусами. Двері були завжди відчинені, і на східцях сиділи цілі сім'ї.
Колишні крамарихи іноді в'язали на спицях, а частіше займалися плітками. Колишні крамарі пили і лаялись. Дітлахи плутались під ногами, переймаючи від батьків і прекрасну польську мову, і загальну життєву філософію, і особливо ставлення до так званої дійсності.
А посередині, між цими двома полюсами довоєнної Варшави, між віллами і руїнами було кілька сот метрів звичайного поля. Тільки три роки тому там почалося велике будівництво. Серед інших тут збудували з червоної цегли шестиповерховий будинок з великою кількістю однакових вікон, позбавлений будь-якої фантазії, примх і найскромнішої різноманітності. Ці казарми були призначені для студентів одного з нових вищих учбових закладів.
А півтора року тому в один з нових жилих корпусів сюди, нарешті, з півпідвалу в Старому Місті переїхали батьки Андрійка.
Яке це було свято! Андрійко запам'ятав його насамперед тому, що мати була надзвичайно щаслива. Бо сам він зовсім непогано почував себе у тому підвалі.
Підвал мав три на чотири кроки. Входили в нього по звичайній дошці з кількома прибитими поперечними дощечками замість сходин. А перед тим ще треба було знайти непомітну стежку серед битої цегли, не заблукати, вчасно повернути за перший ріг муру і не впасти в двометрове провалля.
Повернення додому присмерком було великою захоплюючою пригодою, і тоді навіть задуха підвалу і гасова коптилка по-своєму були принадні — адже не так багато треба було фантазії, щоб уявити себе в ескімоській іглу.
Таким чином, він не мав особливих причин скаржитися на квартирне питання. Гірше було з їжею. Особливо в перше післявоєнне літо, доки не повернувся батько, який після Варшавського повстання поневірявся в німецьких таборах. Бували дні, коли хлопцеві доводилося навіть просити милостиню, щоб тільки дістати шмат хліба або трохи картоплі.