Але ні — Резник не тільки погоджується, а й сам піднімає шпалу і обережно кладе мені на плече; відтак піднімає другий її кінець, бере собі під ліву пахву, і ми рушаємо.
Шпала обліплена снігом і болотом, з кожним кроком вона б’є мене у вухо, а сніг залітає мені за комір. Через якихось п’ятдесят кроків я вже на межі того, що людина може витримати: коліна мені згинаються, плече болить, мов стиснуте лещатами, я ледве тримаю рівновагу. З кожним кроком відчуваю, як колодки мої засмоктує жадібна грязь, це всюдисуще польське багно, яке монотонним жахом сповнює наші дні.
Я міцно закусую собі губи — відомо, що завдаючи собі невеликого стороннього болю, можна стимулювати і мобілізувати останні резерви енергії. Капо теж це знають — деякі з них луплять нас чисто з жорстокості та брутальності, але бувають й інші, які б’ють нас тоді, коли ми несемо вантаж, майже приязно, супроводжуючи биття заохоченнями і спонуканнями, як це роблять погоничі з роботящими кіньми.
Дійшовши до циліндра, ми скидаємо шпалу на землю, я стою, мов остовпілий, очі порожні, рот роззявлений, руки звисають, і насолоджуюсь ефемерним екстазом тимчасової відсутності болю. В очах мені темніє від виснаження, я чекаю на штовханець, який примусить мене повернутись до роботи, і намагаюсь використати кожну мить очікування, щоб хоч трохи відновити сили.
Але штовханця я не дочекався; Резник торкає мене за лікоть, і ми якомога повільніше повертаємося до шпал. Там тупцюють інші, парами, усі намагаються якомога більше зволікати, перед тим як взяти на плечі вантаж.
— Allons, petit, attrape. — Ця шпала суха і трохи легша, але після другого навороту я підходжу до форарбайтера і прошуся в нужник.
Ми маємо ту перевагу, що наш нужник розташований досить далеко; це дозволяє нам раз на день бути відсутнім трохи довше, ніж нормально, а крім того, оскільки йти туди без супроводу заборонено, Вахсмана, найслабшого і найнезграбнішого з команди, призначили на посаду Scheissbegleiter, «супровідника до вбиралень»; обов’язки цієї посади передбачають, що Вахсман відповідає за нашу гіпотетичну (гіпотеза цілком сміховинна!) спробу втечі, а більш реалістично — за кожне наше спізнення.
Оскільки моє прохання було схвалене, я вирушаю, бредучи серед металобрухту по змішаному з болотом сірому снігу, у супроводі коротуна Вахсмана. З ним я не можу порозумітися, бо в нас немає мови, яку ми обидва знали б; але його товариші сказали мені, що він рабин, а навіть меламед, знавець Тори, а крім того, у себе вдома, в Галичині, він тішився славою цілителя і чудотворця. Я готовий у це повірити, подумавши, як це йому, такому слабосилому, тендітному і лагідному, вдається вже два роки працювати, не захворівши і не померши, а натомість зберегти дивовижну життєву силу у погляді й слові, завдяки якій він проводить довгі вечори, ведучи незрозумілі суперечки на талмудичні теми, їдишем та івритом, з рабином-модерністом Менді.
Нужник є оазою миру. Це тимчасова будка, де німці ще не поставили, за своїм звичаєм, дерев’яних перегородок, які розділяють різні відділення: «Nur für Engländer», «Nur für Polen», «Nur für Ukrainische Frauen»[18] і так далі, а трохи збоку — «Nur für Haftlinge»[19]. Всередині, плече до плеча, сидять четверо голодних гефтлінгів — старий бородатий російський робітник з синьою стрічкою OST на лівій руці, хлопець-поляк з великою білою літерою P на спині і на грудях, англійський військовополонений з начисто виголеним рожевим лицем, в елегантному, чистому і випрасуваному однострої кольору хакі лише з великим клеймом KG (Kriegsgefangener — військовополонений) на спині. П’ятий гефтлінг стоїть на дверях і в кожного цивільного, який входить туди, розпускаючи пояс, терпляче і монотонно питає: «Êtes-vous français?» [20]
Коли я повертаюсь до роботи, бачу, як проїжджають вантажівки з продовольством, це значить, що вже десята, а це година шанована, бо в тумані далекого майбутнього вже проглядається обідня перерва, і з цього очікування вже можна починати черпати енергію.
Ми з Резником робимо ще дві-три ходки, ретельно намагаючись відшукати легші шпали, хоч для цього доводиться йти до віддалених штабелів, але всі найкращі вже забрали, залишається решта, вони страхітливі, з гострими ребрами, важкі від налиплого болота і льоду, з прибитими цвяхами металевими пластинами, до яких кріплять рейки.