Коли по Вахсмана приходить Франц, щоб той пішов з ним по пайки, це значить, що вже одинадцята, ранок майже минув, а про пообіддя ніхто не думає. Тоді об одинадцятій тридцять наряд повертається, і відбувається звичне розпитування — скільки нині дали баланди, якої вона якості, чи нам дістанеться з верху чи з низу казана; я щосили стримуюсь від таких запитань, але не можу не прислухатись жадібно до відповідей і не принюхуватись до диму, який вітер доносить до нас з кухні.
І врешті, мов небесний метеор, мов надлюдський і безособовий божественний знак, проривається полуднева сирена, щоб втамувати нашу втому і наш голод, безіменний і одностайний. І знову все відбувається, як звичайно: усі ми біжимо до барака, стаємо в чергу з простягнутими казанками, всі ми по-тваринячому квапимося просочити свої нутрощі гарячим пійлом, але ніхто не хоче бути першим, бо першому дістається найрідша пайка. Як звикле, капо висміює і лає нас за нашу ненажерливість, він і не думає перемішувати вміст бачка, бо всі знають, що рештки на дні дістануться йому. Тоді настає блаженство (цього разу через наявність їжі у нутрощах) від розслаблення і тепла, що розливається в животі та навколо пічки, в якій дуднить вогонь. Курці скупими і побожними жестами скручують собі убогу цигарку, і одяг усіх, вологий від болота та снігу, густо парує від жару грубки, він тхне псиною і худобою.
Негласна угода вимагає, щоб ніхто не розмовляв — за мить усі сплять, притиснувшись ліктем до ліктя, хтось валиться раптом вперед, але тут же оговтується і знов застигає на місці. За ледве стуленими повіками бурхливо розгортаються сни — ці сни теж завжди однакові. Нам сниться, що ми вдома, у чудовій гарячій купелі. Що ми в себе вдома за столом. Що ми вдома розповідаємо про цей наш безпросвітний труд, про цей наш вічний голод, про це наше рабське спання.
Відтак в глибині повільного нуртування наших шлункових соків утворюється болісний згусток, він росте і жалить нас, долаючи поріг свідомості і позбавляючи радощів дрімоти. Es wird bald ein Uhr sein: майже перша година. Ці слова, мов ненажерливий і швидкоплинний рак, вбивають наш сон і стискають серце тривожним передчуттям; ми прислухаємось до вітру, який свистить надворі, і до легенького шелесту снігу за вікном, es wird schnell ein Uhr sein. Кожен ще чіпляється за свій сон, щоб він його не покинув, але всі наші чуття вже напружені від жаху перед сигналом, який ось-ось пролунає, він уже за порогом, він уже тут…
Ось він. Щось стукнуло об скло — це майстер Ноґалла кинув у вікно сніжку, а тепер невблаганно стоїть за дверима, тримаючи годинник, повернутий циферблатом до нас. Капо підводиться, потягується і каже тихим голосом, не сумніваючись, що його послухають: «Alles heraus», — усім вийти.
Ох, якби можна було заплакати! Ох, якби можна було стати з вітром віч-на-віч, як колись, як рівний з рівним, а не так, як тут, мов позбавлені душі хробаки!
Ми виходимо, кожен підбирає свій лом. Резник втискає голову між плечі, натягає собі на вуха шапку, підносить лице до низького і сірого неба, з якого вихором сиплеться невблаганний сніг: «Si j’avey une chien, je ne le chasse pas dehors »[21].
Хороший день
Переконаність у тому, що життя має якусь мету, закорінена в кожній людській клітині, це властивість людської сутності. Вільні люди по-різному називають цю мету і багато думають та сперечаються про її природу; для нас же питання це виглядає простіше.
Тут і нині нашою метою є дотягти до весни. Про інше ми тепер не дбаємо. За цією метою поки що немає іншої мети. Вранці, коли ми шикуємось на аппельпляці і безконечно дожидаємось часу виходу на роботу, а кожен подув вітру проникає нам під одяг і струшує нестримним дрожем наші беззахисні тіла, і все навколо нас сіре, і ми самі сірі, вранці, коли ще темно, усі ми вдивляємось у небо на сході, щоб вгледіти там перші ознаки теплішої пори року, і щодня коментуємо схід сонця: нині трохи раніше, ніж вчора, нині трохи тепліше, ніж вчора, через два місяці, через місяць холод трохи попустить, і в нас буде на одного ворога менше.
Коли нині сонце зійшло з-поза багнистого горизонту, воно вперше було чисте і яскраве. Це польське сонце, холодне, біле і далеке, воно ледь нагріває шкіру, але коли воно очистилось від останніх клаптів туману, безбарвним скупченням людей пробіг шепіт, і коли я теж відчув, як тепло проникає крізь одяг, то зрозумів, як можна поклонятися сонцю.
— Das Schlimmste ist vorüber, — каже Ціґлер, піднімаючи до сонця свої гострі плечі: найгірше минуло. Поруч з нами — гурт греків, тих неперевершених і страхітливих солунських євреїв, затятих, злодійкуватих, мудрих, безжалісних і солідарних, вперто налаштованих вижити, немилосердних супротивників у боротьбі за життя; тих греків, які займають найкращі місця на кухні і на роботі, яких поважають навіть німці і бояться поляки. Вони вже третій рік у таборі, і ніхто краще за них не знає, що таке концтабір; тепер вони стоять, зімкнувшись колом, плече до плеча, і співають свої безконечні монотонні пісні.