Грек Фелісіо знає мене: «L’année prochaine à la maison!» — кричить він мені; і додає: «…à la maison par la Cheminée!» [22] — Фелісіо був у Біркенау. І вони далі співають, тупають ногами в ритм, упиваються піснями.
Коли ми врешті вийшли за великі концтабірні ворота, сонце стояло вже досить високо, а небо було ясне. Опівдні видно було гори; на заході височіла, знайома і несумірна, дзвіниця Аушвіца (тут є дзвіниця!), а навколо видніли аеростати загородження. Дими з Буни нерухомо зависли в холодному повітрі, видно було навіть вервечку низьких пагорбів, вкритих зеленими лісами; і нам стислося серце, бо всі ми знаємо, що там розташоване Біркенау, там загинули наші жінки, і невдовзі ми самі там загинемо; але бачити його ми не звикли.
Вперше ми помітили, що тут теж обабіч дороги простяглися зелені луки — адже коли сонця нема, лука не здається зеленою.
Але Буна — ні, Буна безнадійно та посутньо сіра і тьмяна. Це безконечне плетиво заліза, бетону, багна і диму само собою є запереченням краси. Її вулиці і будівлі мають такі ж назви, як і ми, що складаються з чисел і літер, або ж нелюдські, зловісні імена. У межах огорожі не росте ані травинка, земля насичена отруйними соками, настояними на вугіллі та нафті, живими там є тільки машини і раби, причому перші живіші від других.
Буна завбільшки з місто; крім німецького керівництва та техніків, там працює сорок тисяч іноземців, і розмовляють там п’ятнадцятьма-двадцятьма мовами. Усі ці іноземці живуть в кількох таборах, зосереджених навколо Буни: це табір англійських військовополонених, табір українських жінок, табір французьких добровольців і ще інші, про які ми не знаємо. Сам наш концтабір (Judenlager, Vernichtungslager, Kazett) дає десять тисяч робітників з усіх країн Європи; ми — раби рабів, нами можуть верховодити всі, а нашим ім’ям є номер, витатуюваний на руці і пришитий до грудей.
Карбідну вежу, яка вивищується посеред Буни і верхівку якої рідко видно серед туману, спорудили ми. Цеглу, з якої вона збудована, ми називали Ziegel, briques, tegula, cegli, kamenny, bricks, téglak, а скріплена вона ненавистю, ненавистю та розбратом, наче Вавилонська вежа — ми так її й називаємо: Babelturm, Bobelturm; і ненавидимо в ній божевільну манію величі наших хазяїв, їхню зневагу до Бога і до людей — до людей, якими є ми.
І всі ми, навіть самі німці, нині відчуваємо, що над цим кам’яним блюзнірством, над цією нахабною спорудою, збудованою на змішанні мов і зведеною як виклик небесам, висить, як у давній казці, прокляття, але не трансцендентне і божественне, а іманентне й історичне.
Як покаже час, фабрика Буни, з якою німці морочилися чотири роки і на якій ми страждали й гинули в незліченних кількостях, не виробила навіть кілограма синтетичного каучуку.
Але нині у неодмінних калюжах, на поверхні яких тремтить веселкова плівка нафти, віддзеркалюється ясне небо. З труб, колод, котлів, які ще не позбулися нічного заморозку, скрапує роса. Розрита земля котлованів, купи вугілля, бетонні блоки видихають легкий туман зимової вологи.
Нині хороший день. Ми оглядаємось навколо, немов сліпі, які прозріли, і перезираємось. Ми ніколи не бачили один одного у сонячному світлі. Дехто усміхається. Якби лиш ми були не такі голодні!
Бо такою вже є людська природа — біль і страждання, зазнані одночасно, не становлять сукупної суми у нашому відчутті, а менші ховаються за більшими, згідно з чітко визначеним законом перспективи. Це для нас дар Божий, бо дає змогу якось жити у концтаборі. Це також причина того, чому у вільному житті так часто говорять, що людині годі догодити; але річ тут не так у нездатності людини до стану абсолютного блаженства, як у завжди недостатньому усвідомленні складної природи стану нещасливості, і саме тому причинам цього стану, численним і з різним ступенем важливості, дається одна-єдина назва — назва найважливішої причини; а коли причина ця волею випадку щезає, ми з болем помічаємо, що за нею є ще одна, а за тією — ще і ще інші.
Тому варто було холодові, який цілу зиму здавався нам єдиним ворогом, зникнути, як ми зрозуміли, що голодні, і, повторюючи ту саму помилку, нині ми кажемо: «Якби лиш ми були не такі голодні!..»