Натомість Анрі є людиною найвищою мірою культурною та обізнаною, яка має свою всеохопну і органічну теорію про способи виживання в концтаборі. Йому всього лиш двадцять два роки; він надзвичайно розумний, розмовляє французькою, німецькою, англійською та російською, має блискучу природничу і гуманітарну освіту.
Його брат загинув у Буні минулої зими, і відтоді Анрі порвав усі емоційні зв’язки; він закрився у собі, мов у панцирі, і бореться за життя безупинно, всіма ресурсами, які може почерпнути зі свого бистрого інтелекту та вишуканої освіти. Згідно з теорією Анрі, щоб уникнути знищення, людина може застосувати три методи, не втрачаючи права називатися людиною: це «організація», жалощі і крадіжка.
Сам він практикує всі три методи. Ніхто не вміє краще за Анрі обводити навколо пальця («обробляти», як каже він) англійських військовополонених. У його руках вони стають справжніми курми, які несуть золоті яйця; досить згадати, що в обмін на одну-єдину англійську сигарету в концтаборі можна дістати їжу на цілий день. Якось навіть бачили, як Анрі їсть справжнє яйце, зварене на круто.
Торгівля товарами англійського походження є монополією Анрі, і це його «організація»; але інструментом проникнення до англійців та інших є жалощі. В Анрі делікатне і трохи хтиве тіло та обличчя святого Себастьяна з картини Содоми; очі його чорні й глибокі, борода йому ще не росте, рухається він з млосною природною елегантністю (проте якщо потрібно, він вміє бігати і стрибати, мов кіт, а ємність його шлунка лише трохи поступається шлункові Еліаса). Про ці свої природні таланти Анрі чудово знає, користуючись ними з холодною компетентністю того, хто орудує науковим приладом — і досягає дивовижних результатів. По суті, це було відкриття: Анрі відкрив, що жалощі, будучи почуттям первинним та інстинктивним, чудово проростають, якщо їх там спритно посіяти, якраз у примітивних душах тих тварюк, які нами командують — тих самих, хто не вагається звалити нас з ніг ударом кулака без жодної причини і стусати ногами, коли ми лежимо на землі — і добре усвідомив величезне практичне значення цього відкриття, на якому він заснував свою особисту комерційну справу.
Як іхневмон паралізує великих волохатих гусениць, ранячи їх в єдиний вразливий вузол, так і Анрі поглядом очей оцінює свій об’єкт, son type — «його тип», як він каже; перекидається з ним кількома словами, застосовуючи індивідуальний підхід, і «тип» вже завойований — він слухає його з дедалі більшою симпатією, зворушується через долю нещасливого юнака і невдовзі починає давати прибуток.
Нема такої черствої душі, в якій Анрі не зміг би пробити щілину, якщо постарається. І в концтаборі, і в Буні він має силу-силенну покровителів: це англійські солдати, французькі цивільні робітники, українці, поляки, німецькі «політичні», принаймні четверо блокових старост, кухар, а навіть один есесівець. Але його улюбленим полем діяльності є Ка-Бе; у Ка-Бе Анрі входить вільно, доктор Цитрон і доктор Вайс не лише його покровителі, але й друзі, які кладуть його в шпиталь тоді, коли він хоче, і з тим діагнозом, який він хоче. Це буває, зокрема, перед селекціями і в період важких робіт — щоб «перезимувати», каже він.
Маючи таких солідних друзів, Анрі, цілком природно, рідко вдається до третього методу, тобто до крадіжок; зрештою, на цю тему він розводиться неохоче, що цілком зрозуміло.
Бесідувати з Анрі у хвилини відпочинку дуже приємно. Крім того, це корисно — у таборі нема нічого, про що він не знає, про що він не розмірковує у свій небагатослівний і логічний спосіб. Про свої перемоги він говорить з увічливою скромністю, як про незначну здобич, але охоче і детально розповідає про ті розрахунки, які спонукали його підійти до Ганса і спитати про сина на фронті, а розмовляючи з Отто, натомість, показати свої шрами на гомілці.
Розмовляти з Анрі корисно і приємно; іноді трапляється навіть відчувати його тепло і близькість — здається, ніби тебе з ним єднають якісь узи, а навіть почуття; здається, ніби ти відчуваєш його зболену людську сутність, яка усвідомлює свою незвичайну особистість. Але через мить його смутна усмішка заклякає холодною гримасою, мов тренованою перед дзеркалом; Анрі ввічливо перепрошує («...j’ai quelque chose à faire», «…j’ai quelqu’un à voir» [27]), і ось він знов на своєму полюванні і далі провадить свою боротьбу — непроникний і далекий, замкнений у своєму панцирі, ворожий до всіх, по-нелюдському хитрий і незбагненний, мов Змій з книги Буття.