Клаузнер показує мені дно свого казанка. Там, де інші видряпали свій номер, а ми з Альберто нашкрябали наші імена, Клаузнер написав: «Ne pas chercher à comprendre» [30].
Хоч ми думаємо про це не більше кількох хвилин на день, і навіть тоді дивно відстороненим і байдужим чином, ми добре знаємо, що потрапимо під селекцію. Я знаю, що я не з тих, хто витримує, я надто добре вихований, забагато думаю, виснажуюсь на роботі. А тепер я знаю, що врятуюсь, якщо стану спеціалістом, а ним я стану, якщо складу іспит з хімії.
Нині, у цей день, коли я сиджу тут за столом і пишу, я й сам не переконаний, що ці речі трапились насправді.
Минули три дні, три звичні, нічим не примітні дні, такі довгі, коли вони тривали, і такі короткі, коли скінчилися, і всі вже стомилися вірити, що справді буде іспит з хімії.
Команда скоротилась до дванадцятьох людей: троє зникли звичним для цих місць способом — може, їх перевели в сусідній барак, а може, стерли з лиця землі. З дванадцяти п’ятеро не були хіміками; усі вони відразу попросили Алекса, щоб він відправив їх у їхні попередні команди. Биття вони не уникли, але хтось з начальства несподівано вирішив, що вони мають залишитися як допоміжні робітники хімічної команди.
Алекс спустився у підвал хлориду магнію і викликав нас сімох на іспит. І ось ми, мов семеро незграбних курчат за квочкою, піднімаємось за Алексом сходами до полімерного відділу. Виходимо на сходовий майданчик, на дверях — табличка з трьома славнозвісними іменами. Алекс шанобливо стукає, знімає шапку і входить; чути спокійний голос; Алекс виходить: «Ruhe, jetzt. Warten». — «Мовчки чекати».
А нам це і добре. Коли чекаєш, час минає швидко, не треба щось робити, щоб підігнати його, а от коли працюєш, кожна хвилина минає з трудом, і треба докласти зусиль, щоб виштовхнути її геть. Ми завжди раді чекати, ми можемо чекати годинами у цілковитій, тупій бездіяльності павуків у старій павутині.
Алекс нервує, ходить туди-сюди, а ми щоразу мусимо відсуватись, щоб дати йому дорогу. Ми теж, кожен по-своєму, хвилюємось; не хвилюється тільки Менді. Менді — рабин; він походить з Підкарпатської Русі, де така плутанина народів, що кожен розмовляє принаймні трьома мовами, а Менді говорить сімома. Він знає масу речей, він не тільки рабин, але й войовничий сіоніст, мовознавець, колишній партизан і доктор права; він не хімік, але все одно хоче спробувати, це дрібний, чіпкий чоловічок, відважний і проникливий.
Балла має олівець, й усі напосідають на нього. Ми не певні, що ще спроможні писати, хочемо спробувати.
Kohlenwasserstoffe, Massenwirkungsgesetz [31]. У голові мені спливають німецькі назви сполук та хімічних законів; я відчуваю вдячність своєму мозкові, я не надто дбав про нього, а він все ще так добре мені служить.
Підходить Алекс. Я ж хімік — що у мене спільного з цим Алексом?
Він стає переді мною, грубо поправляє мені комір куртки, знімає мені шапку і знов натягає на голову, тоді відступає на крок назад, з огидою дивиться на результат і повертається до мене спиною з бурчанням: «Was für ein Muselmann Zugang!» — «Ще один доходяга!»
Двері відчинились. Троє докторів вирішили, що вранці пройдуть шестеро кандидатів. Сьомий вже ні. Сьомим є я, мій номер найбільший, мені доведеться вертатися на роботу. Алекс заходить по мене тільки по обіді — яка невдача, я навіть не можу поспілкуватися з іншими, щоб дізнатись, «що там питають».
Аж ось настала таки моя черга. Ідучи сходами, Алекс похмуро дивиться на мене, він чомусь почувається відповідальним за мій жалюгідний вигляд. Він мене не любить, бо я італієць, бо я єврей і бо я найбільше з усіх інших відрізняюся від його солдафонського ідеалу справжнього чоловіка. Тому, хоч нічого в цьому не петрає і навіть пишається цією своєю некомпетентністю, він виражає свій глибокий сумнів щодо моїх шансів на іспиті.
Ми ввійшли. Там сидить тільки доктор Паннвіц; Алекс, тримаючи шапку в руці, півголосом говорить йому: «…італієць, у таборі тільки три місяці, а вже напівздохлий… Er sagt er ist Chemiker…[32]» — але він, Алекс, має щодо цього сумніви.
Алекса швидко відправляють, а я почуваюсь, мов Едип перед сфінксом. Голова у мене ясна, і в цю хвилину я усвідомлюю, яка велика ставка у цій грі, а все ж відчуваю божевільний імпульс щезнути, уникнути випробування.