Паннвіц високий, худий, білявий; очі, волосся і ніс у нього такі, які повинні мати всі німці, і він пишно возсідає за чудернацьким письмовим столом. Я, гефтлінг номер 174517, стою посеред його кабінету, справжнього кабінету, гарного, чистого і впорядкованого, й мені здається, що всюди, де я торкаюся, залишається брудна пляма.
Скінчивши писати, він підвів очі й глянув на мене.
Від того дня я думав про доктора Паннвіца багато разів і по-різному. Я питав себе, яким було його приватне людське існування; чим він заповнював свій час поза відділом полімеризації та індогерманською самосвідомістю; а зокрема коли я знову став вільною людиною, мені захотілося ще раз побачити його, не з помсти, а просто з моєї цікавості до людської душі.
Тому що то не був погляд людини на людину; якби мені вдалося пояснити глибинну природу того погляду — погляду, яким, немов крізь скляну стіну акваріума, обмінюються дві істоти, що живуть у різних середовищах — я б зумів також пояснити сутність цього великого божевілля, яким був третій Райх.
Усе те, що всі ми думали і говорили про німців, я відчув у той момент напряму. Мозок, який керував цими блакитними очима і цими пещеними руками, говорив: «Це щось переді мною належить до різновиду, який, звісно, треба знищити. Але в цьому конкретному випадку треба спершу впевнитися, що в ньому нема чогось, що можна використати». А в моїй голові немов зернята калатають у порожньому гарбузі: «Блакитні очі і біляве волосся — це, за своєю суттю, зло. Будь-яке порозуміння неможливе. Я спеціалізувався з гірничої хімії. Я спеціалізувався з органічного синтезу. Я спеціалізувався…»
Опитування почалося, а в кутку, позіхаючи й шкірячись, сидів Алекс, представник третього зоологічного виду.
— Wo sind Sie geboren? [33] — він звертається до мене на Sie, тобто на «ви» — пан доктор інженер Паннвіц не має почуття гумору. Прокляття, він навіть не думає розмовляти трохи зрозумілішою німецькою.
— Я скінчив з відзнакою університет в Турині в 1941 році, — і поки я це кажу, у мене з’являється чітке відчуття, що мені не вірять, і правду кажучи, я й сам у це не вірю, досить подивитись на мої брудні подряпані руки, на зашкарублі від болота штани, мов у каторжника. Але це таки я, випускник Туринського університету, а навіть якраз в цей момент неможливо сумніватися в цьому, бо мій запас знань з органічної хімії, хоч і давно не використовуваний, несподівано слухняно відповідає на вимогу; і ще я впізнаю цю п’янку ясність ума, це збудження, яке гріє мені жили, — це екзаменаційна лихоманка, та лихоманка, яку я відчував під час іспитів, спонтанна мобілізація всієї моєї здатності до логічного мислення і всіх моїх знань, яким так заздрили мої однокласники.
Іспит іде добре. У міру того, як я це усвідомлюю, мені здається, ніби я росту. Тепер він мене питає, на яку тему я писав дипломну роботу. Мушу зробити натужне зусилля, щоб розбурхати ці такі далекі вервечки спогадів — це ніби пробувати згадати події з попереднього втілення.
Доля мене оберігає. Мої бідні старі «Вимірювання діелектричних сталих» дуже цікавлять цього білявого арійця, життю якого ніщо не загрожує; він питає, чи знаю я англійську, показує мені підручник Ґаттермана, і це теж неправдоподібний абсурд — тут, по цей бік колючого дроту знайшовся такий самий Ґаттерман, як той, з якого я вчився на четвертому курсі в Італії, вдома.
Іспит скінчився; збудження, яке підтримувало мене весь цей час, раптом зникло, і я тупо й апатично дивлюсь на білошкіру руку, яка незрозумілими значками записує мою долю на білому аркуші.
— Los, ab![34] — на сцену знову виходить Алекс, я тепер знов під його юрисдикцією. Він прощається з Паннвіцом, клацнувши підборами, а взамін дістає легкий порух повіками. Я на якусь мить погрузаю у пошуках належної формули прощання; але марно, німецькою я вмію сказати «їсти», «працювати», «красти», «вмирати»; також знаю, як німецькою буде сірчана кислота, атмосферний тиск і генератор коротких хвиль, але зовсім не знаю, як можна попрощатися з поважною особою.
І ось ми знову на сходах. Алекс перестрибує через приступки — черевики у нього шкіряні, бо він не єврей, він легконогий, мов демони зі Злих Торбин [35]. Внизу він обертається й грізно дивиться на мене, а я тим часом спускаюсь незграбно й галасливо у тих своїх дерев’яних, величезних і розпарованих шкарбанах, чіпляючись за поручень, мов старий.