Іспит, схоже, пройшов добре, але розраховувати на це нерозумно. Я вже достатньо знаю концтабір, щоб розуміти, що ніколи не слід робити передбачень, особливо оптимістичних. Певним є лиш те, що день я провів не на роботі, а отже, нині вночі буду трохи менше голодний, а це користь конкретна і вже отримана.
Щоб повернутися в «буду», треба перейти через майданчик, захаращений стосами колод і металевих опор. Дорогу перегороджує сталевий трос лебідки, Алекс хапає його мимохідь, Donnerwetter[36], і тепер дивиться на свою руку, чорну від липкого мастила. Тим часом підійшов я; без ненависті чи знущання Алекс витирає об моє плече спочатку долоню, потім руку з тильної сторони — і він би немало здивувався, той невинний варвар Алекс, якби йому хтось сказав, що за цим його жестом я нині його суджу, його і Паннвіца і безліч таких, як він, великих і малих, в Аушвіці і деінде.
Пісня Улісса
Ми ушістьох вишкрібали й чистили всередині вкопану у землю цистерну; денне світло доходило до нас тільки через невеликий вхідний люк. Була то розкішна робота, бо ніхто нас не пильнував; але було холодно й вогко. Іржава пилюка пекла нам під повіками й забивала горло та рот, залишаючи там свій схожий на кров присмак.
Мотузяна драбина, що звисала з люка, захиталась: хтось прийшов. Дойч погасив сигарету, Ґолднер розбудив Сіваджана; усі ми знов узялися енергійно шкребти дзвінку бляшану стінку.
Але то не був форайбайтер, а лиш Жан — Піколо нашої команди. Жан був студент з Ельзасу; він мав уже двадцять чотири роки, але був наймолодшим гефтлінгом хімічної команди. Тому йому й дісталась посада Піколо, тобто посильного-писаря, до обов’язків якого входить прибирання в бараці, роздача інструментів, миття казанків, реєстрація годин роботи команди.
Жан вільно розмовляв французькою та німецькою; тільки-но ми впізнали на найвищій приступці драбини його черевики, усі перестали шкрябати:
— Also, Pikolo, was gibt es Neues?[37]
— Qu’est-ce qu’il y a comme soupe aujourd’hui?[38]
…в якому настрої капо? А що там з тими двадцятьма п’ятьма батогами для Штерна? Яка погода надворі? Він читав газету? Чим пахло з кухні для цивільних? Котра година?
Жана в команді дуже любили. Треба знати, що посада Піколо перебуває на досить високому щаблі ієрархії промінентів: Піколо (якому, звичайно, не більше сімнадцяти років) не виконує фізичної праці, вільно розпоряджається залишками на дні казана і може цілий день сидіти біля печі; він має право на додаткову пайку і непогані шанси стати другом та повірником капо, від якого він офіційно отримує зношений одяг і взуття. А Жан був незвичайним Піколо. Він був хитрим і фізично сильним, а водночас лагідним і приязним; хоч він теж наполегливо й відважно провадив свою таємну індивідуальну боротьбу проти концтабору і проти смерті, проте не нехтував людськими стосунками з менш привілейованими товаришами; з іншого боку, він був настільки спритний і завзятий, що завоював собі довіру капо Алекса.
Алекс дотримав усіх своїх обіцянок. Він показав себе агресивним і підступним виродком, який замкнувся у своїй твердій, непроникній шкаралупі неуцтва й дурості, він постійно щось винюхував і вдосконалював свої методи досвідченого тюремника. Він не пропускав жодної нагоди, щоб заявити, що пишається своєю чистокровністю та зеленим трикутником, і хизувався пихатою зневагою до своїх голодних і обдертих хіміків: «Ihr Doktoren! Ihr Intelligenten!» [39] — шкірив він щодня зуби, коли бачив, як вони юрмляться з простягнутими казанками під час роздачі раціону. З цивільними майстрами він був надзвичайно послужливий і поступливий, а з есесівцями підтримував сердечні, дружні стосунки.
Його явно лякала необхідність заповнювати журнал команди і щоденний рапорт про виконану роботу, і саме цей шлях вибрав Піколо, щоб зробити себе для нього незамінним. То був повільний, обережний і тонкий процес, за яким цілий місяць, затамувавши подих, стежила ціла команда; але врешті йому таки вдалося проникнути крізь захисні голки цього дикобраза, і Піколо, на задоволення всіх зацікавлених, перебрав ці обов’язки на себе.
Хоч Жан не зловживав своїм становищем, ми мали нагоду переконатися, що одне його слово, сказане належним тоном і в належний момент, мало велику владу; вже не раз це рятувало нас від шмагання або звинувачення перед есесівцями. Ми були друзями вже тиждень — познайомились ми за виняткових обставин повітряної тривоги, але потім нас захопив шалений ритм табору, і ми мали змогу лиш мимохідь вітатися біля нужника чи умивальні.