Ми підійшли до Kraftwerk — електростанції, де працює команда кабельників. Там має бути інженер Леві. Ось він, з рову видно тільки голову. Він махає мені рукою — він молодець, я ніколи не бачив, щоб він падав духом, і він ніколи не говорить про їжу.
Далі невідкриті. Mare aperto. Знаю, що воно римує з diserto: «…quella compagna Picciola, dalla qual non fui diserto»[49], але не пам’ятаю вже, чи це йде раніше чи пізніше. І про подорож, зухвалу подорож поза Геркулесові стовпи, як це не сумно, мушу розповідати прозою — просто святотатство. У пам’яті зберігся лиш один рядок, але на ньому варто зупинитися:
Si metta — тільки тут, у концтаборі, я усвідомив, що це той самий вираз, що й раніше, — e misi me. Але про це Жанові я не кажу, бо не певен, що це важливе спостереження. Скільки всього іншого тут можна сказати, а сонце вже високо, південь близько. Я поспішаю, шалено поспішаю.
Увага, Жане, наготуй вуха й розум, мені треба, щоб ти зрозумів:
Немов я сам чую це вперше — як звук сурми, як Божий голос. На мить я забув, хто я і де я.
Піколо просить мене повторити. Як це гарно з його боку, він зрозумів, що мені це як бальзам на душу. А може, тут є ще щось — може, попри недолугий переклад і банальний, поспішний коментар, він таки вловив суть, відчув, що це стосується його, що це стосується всіх людей, які зазнають мук; що це особливо стосується нас обох, які насмілилися міркувати про такі речі, несучи бачок з баландою.
і я марно силкуюся пояснити, скільки всього криється за цим словом — acuti. Тут ще одна прогалина, цього разу непоправна. «… Lo lume era di sotto della luna»[53] чи щось подібне; а що було до того?.. Поняття не маю, keine Ahnung, як кажуть тут. Хай дарує мені Піколо, я забув принаймні чотири терцини.
Авжеж, авжеж, alta tanto, «така висока», а не molto alta, «дуже висока», наслідкове підрядне речення. І гори, коли дивитись на них здалеку… гори… ох, Піколо, Піколо, скажи щось, говори, не давай мені думати про мої гори, які виринали у напівтемряві сутінків, коли я вертався потягом з Мілана до Турина!
Годі, треба продовжувати, про такі речі думаєш, але не говориш. Піколо чекає, дивлячись на мене.
Я б віддав сьогоднішню баланду за те, щоб з’єднати non ne avevo alcuna з фіналом. Намагаюсь відтворити це через рими, заплющую очі, кусаю пальці; але все марно, далі — тиша. У голові мені танцюють інші рядки: «…la terra lagrimosa diede vento…» [56] — ні, це щось інше. Вже пізно, пізно, ми доходимо до кухні, треба закінчувати:
Затримую Піколо, конче необхідно, щоб він почув, він обов’язково мусить зрозуміти оце — come altrui piacque — «так Хтось велів» — поки ще не пізно, завтра він чи я можемо загинути або ніколи більше не побачитись, я мушу йому це сказати, пояснити все про Середньовіччя, роз’яснити цей такий природний для людини, необхідний, а все ж неочікуваний анахронізм, і ще дещо, щось грандіозне, що я сам лиш тепер збагнув у хвилинному осяянні — може, якраз у цьому криється причина нашої долі, нашого перебування нині тут…
Ми вже стоїмо в черзі по баланду, посеред брудної і обдертої юрми «юшконосів» з інших команд. За спиною в нас юрмляться ті, хто прийшов пізніше. «Kraut und Rüben?» — «Kraut und Rüben». — Офіційно оголошують, що нині маємо юшку з капусти і ріпи: «Choux et navets». — «Kaposzta és répak».
49
…ще й гурт малий зо мною / подавсь долать пригоди розмаїті (Данте.
51
Згадайте рід ваш славний, без догани, / і те, що не тваринне животіння, / а лиш знання й звитяга варті шани (Данте.
55
Ось ми гору в мареві тьмянóму / на обрії угледіли, й ніколи / не бачив я подібного огрому (Данте.
57
Воно у вирі повернулось тричі, / вчетверте ж застреміло вглиб до ями / кормою вгору, й води таємничі / — Так Хтось велів… (