Так само, як наш голод різниться від відчуття людини, яка пропустила обід, так і наш спосіб відчувати холод потребує особливої назви. Ми кажемо «голод», кажемо «втома», «страх», «біль», кажемо «зима», а все це інші речі. Це вільні слова, створені і вживані вільними людьми, які жили, радіючи і страждаючи, у своїх домівках. Якби табори існували довше, народилася б нова, сувора мова; саме в ній відчувається потреба, щоб пояснити, що значить працювати цілий день у вітряну погоду, при морозі, маючи на собі лише сорочку, труси, куртку і полотняні штани, відчуваючи у тілі слабкість і голод, усвідомлюючи, що кінець близько.
Нині вранці настала зима, настала тим самим способом, яким на наших очах зникає надія. Ми помітили це, коли вийшли з барака митися — зірок не було, темне і холодне повітря пахло снігом. Коли засвітало, і всі зібрались на аппельпляці, щоб іти на роботу, ніхто не мовив ні слова. Побачивши перші сніжинки, ми подумали, що якби минулого року о цій порі нам сказали, що ми пробудемо в концтаборі ще одну зиму, ми б пішли і кинулися на дроти під напругою; ми б і тепер це зробили, якби чинили логічно, якби не той безглуздий і потаємний залишок божевільної надії.
Бо зима означає ще щось інше.
Минулої весни німці спорудили на майданчику нашого концтабору два величезні намети. Протягом цілої теплої пори в кожному з них жило понад тисячу людей; тепер намети розібрали, і ці дві тисячі поверх норми запхали в наші бараки. Ми, бувалі в’язні, знаємо, що такий непорядок німцям не подобається і що невдовзі станеться щось, що скоротить наше число.
Відчувається наближення селекції. Selekcja: це гібридне слово, латинсько-польське, лунає раз, двічі, багато разів у розмовах різними мовами; спочатку його не помічаєш, потім воно привертає увагу, і врешті переслідує.
Нині вранці поляки заговорили про селекцію. Поляки першими дізнаються новини і здебільшого намагаються їх не поширювати, бо завжди може бути корисним знати те, чого не знають інші. Коли всі вже знатимуть, що селекція неминуча, ті незначні можливості втекти від неї (підкупити хлібом чи тютюном якогось лікаря або промінента; перейти в слушний момент з барака в Ка-Бе чи навпаки, щоб уникнути комісії) цілковито належатимуть їм.
У наступні дні атмосфера в концтаборі та на фабриці насичена селекцією — ніхто нічого точно не знає, але всі про це говорять, навіть вільнонаймані робітники, поляки, італійці, французи, з якими ми тайкома бачимось на роботі. Не можна сказати, що це викликає якесь пригнічення. Наш колективний моральний дух занадто безбарвний і байдужий, щоб його могло щось зрушити. Боротьба з голодом, холодом і втомою від роботи не залишає місця думкам, навіть думкам про селекцію. Кожен реагує по-своєму, але майже ніхто не реагує так, як, здавалось би, найбільш ймовірно і природно у цьому становищі — тобто виявляючи покірність долі або розпач.
Хто може щось зробити, той робить; але таких меншість, бо уникнути селекції дуже важко, адже такі речі німці роблять дуже ретельно і серйозно.
Той, хто не може зробити нічого конкретного, шукає іншого захисту. У нужниках та умивальнях ми показуємо один одному грудну клітку, сідниці, стегна, і товариші запевняють нас: «Можеш не хвилюватися, цього разу тебе обійде, … du bist kein Muselmann [59]… а от я…» — він і собі спускає штани й піднімає сорочку.
У цій милостині ніхто іншому не відмовляє; ніхто не має певності у власній долі настільки, щоб наважитися винести вирок іншим. Я теж безсоромно брехав старому Вертгаймеру; сказав йому, хай він, коли його питатимуть, відповідає, що йому сорок п’ять років, і хай не забуде поголитися попереднього вечора, навіть якщо йому доведеться заплатити за це чверть пайки хліба; а крім того, йому не варто боятися, та й, зрештою, зовсім не обов’язково, що це буде селекція в газову камеру: хіба він не чув, як блоковий староста сказав, що відібраних перевезуть в оздоровчий табір у Явожно?