Вирушаємо. Капо суворим голосом відбиває крок: «Links, links, links» — «Ліва, ліва, ліва»; спочатку болять ноги, а потім ми поступово зігріваємося, і нерви розслабляються. Нині ми теж пробрели крізь кожну хвилину цього дня, який вранці здавався непереможним і вічним; тепер він скінчився і відразу забувся, це вже більше не день, він не залишив жодного сліду в нічиїй пам’яті. Ми знаємо, що завтра буде так само, як нині — може, дощ буде сильніший чи слабший, а може, ми вже не копатимемо землю, а підемо в карбідний цех звантажувати цеглу. А може, завтра скінчиться війна, або всіх нас повбивають, або переведуть в інший концтабір, або ж відбудеться одна з тих великих перемін, які, відколи концтабір є концтабором, незмінно вважаються неминучими й певними. Але хто б серйозно думав про завтрашній день?
Пам’ять — дивовижний інструмент; відколи я в концтаборі, мені в голові крутяться два рядки, написані колись давно одним моїм другом:
… й настане врешті день, коли
нічого значити не буде слово завтра.
Тут якраз так і є. Знаєте, як сказати «ніколи» табірним жаргоном? «Morgen früh», завтра вранці.
А тепер настала пора links, links, links und links — пора, коли не можна збитися з кроку. Краус незграбний, він уже дістав стусана від капо, бо не вміє йти шерегою; аж ось він починає жестикулювати і шварготіти цією своєю убогою німецькою — послухай, послухай — він хоче вибачитись за ту лопату багна; він ще не зрозумів, де ми — ці угорці, треба сказати, дивні якісь люди.
Іти в крок і вести складну бесіду німецькою — це вже занадто, цього разу це я йому кажу, що він збився з кроку, і тут я глянув на нього й побачив його очі за краплями дощу на окулярах, і то були очі людини Крауса.
Тоді сталося щось важливе, і варто розповісти про це тепер, може, з тієї ж причини, з якої варто було, щоб це сталося тоді. А сталося те, що я почав говорити до Крауса, і говорив довго — поганою німецькою, але повільно, зупиняючись після кожної фрази, щоб пересвідчитися, що він зрозумів.
Я розповів йому, що мені снилося, ніби я вдома, там, де я народився, сиджу зі своєю родиною за столом, а на столі — сила-силенна їжі. Це було літом, в Італії — може, в Неаполі? …так, у Неаполі, але подробиці тут неважливі. І раптом задзвонив дзвоник, я підвівся, стривожений, і пішов відчинити, і кого я побачив? Його, присутнього тут Крауса Палі, з відрослим волосся, чистого й гладкого, одягненого, як вільна людина, а в руці він тримав буханець хліба. Двокілограмовий, ще теплий. Тоді я сказав «Servus, Páli, wie geht’s?» [62] і мене охопила радість, я запросив його ввійти і сказав своїм, хто він, пояснив, що він приїхав з Будапешта і чому він такий мокрий — бо він був мокрий, так як тепер. Я дав йому поїсти і попити, а тоді приготував для спання гарне ліжко, і була ніч, але було так чудесно тепло, що за мить ми всі висохли (авжеж, бо я теж був дуже мокрий).
Яким хорошим хлопцем був, мабуть, Краус у цивільному житті; тут він довго не протягне, це видно з першого погляду, це можна довести, як теорему. Мені шкода, що я не знаю угорської, бо його зворушення прорвалося і вилилося потоком екзотичних мадярських слів. Я зрозумів хіба своє ім’я, але з урочистих жестів можна б сказати, що він мені щось обіцяє і бажає.
Бідолашний, дурний Краус. Якби він знав, що це неправда, що мені він зовсім не снився, що для мене він теж є ніхто, крім однієї короткої миті — він ніхто і ніщо, як все тут, окрім голоду всередині і холоду та дощу навколо.
Die drei Leute vom Labor [63]
Скільки місяців минуло від нашого прибуття в табір? А скільки від того часу, як мене виписали з Ка-Бе? А від дня іспиту з хімії? А від жовтневої селекції?
Ми з Альберто часто над цим замислюємось, і ще багато над чим. Коли нас сюди привезли, нас було дев’яносто шестеро — нас, італійців з ешелону номер сто сімдесят чотири тисячі; до жовтня дожило лише двадцять дев’ять з нас, а з них восьмеро пішли під селекцію. Тепер нас двадцять один, а зима тільки почалася. Скільки з нас доживе до нового року? А скільки дотягнуть до весни?
Нальотів не було вже багато тижнів; листопадовий дощ перетворився на сніг, а сніг вкрив руїни. Німці і поляки приходять на роботу в гумових чоботях, хутряних навушниках й утеплених комбінезонах, а англійські полонені — у чудових хутряних куртках. У нашому концтаборі пальта видали лише небагатьом привілейованим; ми — спеціалізована команда, яка, теоретично, працює тільки в приміщенні; тому нас залишили при літній формі одягу.