Ми — хіміки, тому працюємо з мішками фенілубета. Ми розчищали склад після перших нальотів у розпал літа; феніл-бета липнув нам під одягом до спітнілого тіла і роз’їдав його, мов проказа; шкіра великими обпеченими клаптями лущилася з наших облич. Тоді нальоти припинились, і ми занесли мішки назад на склад. Потім у склад влучила бомба, і ми сховали мішки у підвалі стиролового цеху. Тепер склад відремонтували, і треба позаносити мішки туди знов. Їдкий запах фенілу-бета просяк наш єдиний одяг і супроводжує нас день і ніч, мов тінь. Поки що переваги приналежності до хімічної команди обмежились ось до чого: інші отримали пальта, а ми ні; інші носять п’ятдесятикілограмові мішки з цементом, а ми — шістдесятикілограмові мішки з фенілом-бета. І що тут думати про іспит з хімії та про тодішні ілюзії? Влітку принаймні чотири рази ходили чутки про лабораторію доктора Паннвіца в корпусі 939 і що з-серед нас мають вибрати лаборантів-аналітиків для відділу полімеризації.
Тепер досить, тепер всьому кінець. Це останній акт — почалася зима, а з нею — наша остання битва. Нема більше сумнівів, що вона буде остання. В який би момент дня нам не траплялося прислухатися до голосу наших тіл, розпитати наші члени, відповідь завжди одна: сил нам не стане. Усе навколо нас говорить про розруху і кінець. Половина корпусу 939 — нагромадження покрученої бляхи і уламків тиньку; з величезних трубопроводів, де раніше гуркотіла нагріта пара, тепер аж до землі звисають потворні, товсті, мов стовпи, блакитні бурульки. Тепер у Буні тихо, а за сприятливого вітру, якщо прислухатись, чутно постійний глухий підземний гул — це наближається фронт. У концтабір прибуло триста в’язнів з Лодзького ґетто, яких німці вивезли перед наступом росіян; вони донесли аж до нас чутки про легендарну боротьбу у Варшавському ґетто і розповіли, як рік тому німці ліквідували концтабір у Любліні — поставили в кутах чотири кулемети і підпалили бараки; про це цивілізований світ не дізнається ніколи. А коли буде наша черга?
Нині вранці капо, як завжди, поділив нас на бригади. Десятеро з хлориду магнію підуть на хлорид магнію; і вони вирушають, човгаючи ногами, якомога повільніше, бо на хлориді магнію робота дуже важка — цілий день стояти аж по кісточки в крижаній солоній воді, яка роз’їдає взуття, одяг і шкіру. Капо хапає цеглину і кидає в них; вони незграбно ухиляються, але кроку не пришвидшують. Це вже майже звичай, так буває щоранку і не завжди означає, що капо хоче когось конкретно покарати.
Четверо тих, хто будує Scheisshaus, дістають призначення на свою роботу; і вони вирушають на будівництво нового нужника. Варто згадати, що відколи прибули ешелони з Лодзі та Трансільванії і наша кількість перевищила п’ятдесят гефтлінгів, невідомий німецький бюрократ, який відає такими речами, дав дозвіл на спорудження Zweiplatziges Kommandoscheisshaus, тобто двомісного нужника тільки для нашої команди. Така відзнака не залишила нас байдужими, бо зарахувала нашу команду до тих небагатьох команд, приналежністю до яких тут пишаються; проте цілком очевидно, що тепер нам бракуватиме найпростішого приводу, щоб піти з місця роботи і полагоджувати оборудки з цивільними. «Noblesse oblige» [64], — каже Анрі, який має іншу тятиву для свого лука.
Дванадцятеро йдуть на цеглу. П’ятеро — до майстра Дама. Двоє на цистерни. Скільки відсутніх? Відсутніх троє. Гомолка нині вранці пішов у Ка-Бе, Фаббро вчора помер, Франсуа перевели хтозна куди і хтозна чому. Усе сходиться; капо занотовує, він задоволений. Крім промінентів команди, залишаємося тільки ми, вісімнадцятеро з фенілу-бета. А ось і несподіванка.
Капо каже: «Нині вранці доктор Паннвіц повідомив Arbeitsdienst, що для лабораторії було відібрано трьох гефтлінгів. 169509, Брак’є; 175633, Кандель; 174517, Леві». — Якусь мить у вухах мені гуде, а Буна крутиться навколо мене. У команді 98 людей, з прізвищем Леві троє, але номер сто сімдесят чотири тисячі п’ятсот сімнадцять — це я, нема жодного сумніву. Я — один з трьох обраних.
Капо втуплюється у нас поглядом із заздрісним смішком. Бельгієць, румун та італієць — одне слово, троє Franzosen — французів.
Як так може бути, що у той рай, яким є лабораторія, вибрали якраз трьох «французів»?
Чимало товаришів вітають нас; перший з них — Альберто, з щирою радістю, без тіні заздрощів. Альберто не має нічого проти того щастя, яке мене спіткало, а навіть дуже з цього радий, і через дружні почуття, і тому, що й він матиме з цього користь — адже нас з ним вже пов’язують тісні узи домовленості, за якою кожен «організований» шматок ділиться на дві строго рівні частини. Він не має причин для заздрощів, бо працювати в лабораторії він ані не сподівався, ані не хотів. Кров у жилах мого нескореного друга Альберто вимагає свободи, він не хоче влаштовуватися на постійно — інстинкт тягне його куди інде, до інших рішень, до непередбаченого, несподіваного, нового. Альберто не шукає собі теплого місця — він, не вагаючись, обирає непевність і битви «вільної професії».