Але німці сліпі й глухі, вони зачинилися у своєму панцирі впертості і навмисного незнання. Вони знову призначили дату початку виробництва синтетичного каучуку — 1 лютого 1945 року. Вони споруджують бомбосховища і траншеї, ремонтують пошкодження, будують, воюють, командують, організовують і вбивають. Що ще їм робити? Вони ж німці — уся ця їхня діяльність ґрунтується не на тверезому розмислі, а випливає з їхньої природи та з долі, яку вони собі обрали. Інакше вони не можуть — якщо поранити тіло на порозі смерті, рана все одно починає рубцюватися, навіть якщо саме тіло наступного дня помре.
Тепер щоранку, формуючи бригади, капо викликає нас трьох, die drei Leute vom Labor, першими. Увечері і вранці ніщо мене не відрізняє від решти стада в таборі, зате вдень, на роботі, я сиджу у теплому приміщенні, ніхто мене не б’є; я краду і продаю мило та бензин, не надто ризикуючи, а може, мені навіть видадуть талон на шкіряне взуття. Крім того, хіба можна назвати роботою те, що я роблю? Робота — це штовхати вагони, носити кабелі, дробити каміння, копати землю, брати голими руками огидно крижане залізо. Натомість я цілий день сиджу з олівцем над зошитом, мені навіть дали книжку, щоб я згадав методи аналізу. У мене є шухляда, де я можу покласти шапку й рукавиці, а коли мені треба вийти, досить попередити гера Ставіноґу, який ніколи не заперечує і нічого не питає, коли я затримуюсь; у нього такий вигляд, ніби вся та руйнація навколо нас болить його фізично.
Товариші з команди мені заздрять, і цілком слушно — хіба я не можу вважати себе задоволеним? Але тільки-но вранці я тікаю від скаженого вітру і переступаю поріг лабораторії, як біля мене опиняється товариш усіх моментів перепочинку, перебування в Ка-бе, вихідних неділь — біль спогадів, і давня жорстока мука через те, що відчуваєш себе людиною, наскакує на мене, мов собака, у ту ж мить, коли прояснюється свідомість. Тоді я беру зошит та олівець і записую те, чого не вмію сказати нікому.
Крім того, там є жінки. Скільки місяців я вже не бачив жінки? У Буні ми нерідко бачили українських та польських робітниць, у штанях та шкіряних куртках, кремезних і грубих, як їхні чоловіки. Влітку вони були спітнілі й розпатлані, а взимку закутані в товстий одяг; вони працювали лопатами та кирками і жінками зовсім не здавалися.
Тут все по-іншому. Перед дівчатами з лабораторії ми всі троє охоче б крізь землю провалилися від сорому і ніяковості. Ми уявляємо свій вигляд — бачимо один одного, а іноді в чистій шибці нам трапляється спостерегти і своє відображення. Ми смішні й огидні. По понеділках череп наш цілком голий, а в суботу вкритий короткою брунатною цвіллю. Лиця у нас набряклі й жовті, постійно помережані порізами квапливого цирульника, а часто й синцями та задавненими виразками; у нас довгі, вузлуваті шиї, як в общипаних курей. Одежа наша неймовірно брудна, заляпана болотом, кров’ю і жиром; Канделеві штани сягають до середини литки, виставляючи напоказ кістляві, волохаті щиколотки; моя куртка звисає мені з плечей, як з дерев’яного вішака. Нас заїдають блохи, і нерідко ми безсоромно чухаємося; ми змушені ганебно часто проситися в нужник. Дерев’яні підошви наших черевиків, вкритих зашкарублими шарами багна і шмаровидла, зчиняють нестерпний галас.
Крім того, до свого запаху ми вже звикли, а дівчата — ні, і вони демонструють нам це за кожної нагоди. Це не просто запах немитого тіла, це запах гефтлінга, безбарвний і солодкуватий, який зустрів нас при прибутті в концтабір, ним невідступно тхне від спальних приміщень, від табірних кухонь, умивалень та нужників. Він чіпляється відразу і позбутися його більше не можна; «такий молодий, а вже смердиш!» — так у нас приймають новаків.
Нам ці дівчата здаються неземними створіннями. Це три молоді німкені, а ще фройляйн Лічба, комірниця-полька, і фрау Майєр, секретарка. У них гладенька рожева шкіра, гарний кольоровий, чистий і теплий одяг, біляве, довге і гарно укладене волосся; розмовляють вони дуже вишукано і стримано; замість того, щоб тримати лабораторію в порядку та чистоті, що є їхнім обов’язком, вони курять в кутках, прилюдно наминають хліб з варенням, обпилюють собі нігті, б’ють скляний посуд, а потім намагаються звалити все на нас; коли підмітають підлогу, то б’ють нас по ногах. З нами вони не розмовляють і морщать носа, коли бачать, як ми шкандибаємо по лабораторії, жалюгідні й брудні, спотикаючись на дерев’яних колодках. Якось я спитав щось у фройляйн Лічби, вона мені не відповіла, а лиш із роздратованим виразом обличчя повернулася до Ставіноґи і щось швидко йому сказала. Фрази я не зрозумів, але виразно почув «Stinkjude» [65] і аж заціпенів. Ставіноґа сказав мені, що з усіх робочих питань ми повинні звертатися прямо до нього.