Я сам, цілком це усвідомлюючи, не зупинявся на цій думці — занадто давно я звик думати про смерть від хвороби як про можливу річ, якої в разі чого не уникнути і якій ми нічим зарадити не могли. Мені також не спадало на гадку, що я міг би перебратися в інше приміщення, в інший барак, де була менша небезпека заразитися — тут була грубка, діло наших рук, яка випромінювала чудове тепло, тут було моє ліжко, і, зрештою, ми, одинадцятеро хворих інфекційного відділення, відчували, що нас пов’язують тісні узи.
Зрідка чувся то близький, то далекий гуркіт артилерії, а вряди-годи — тріскотнеча автоматичних рушниць. У пітьмі, яку розривало тільки червоне жевріння жару, Шарль, Артюр і я сиділи, курячи знайдені в кухні сигарети з ароматичних трав і розмовляючи про речі минулі й майбутні. Посеред безмежної рівнини, де панував мороз і війна, у темній кімнатці, де кишіло від бацил, ми почувалися у мирі з собою і зі світом. Ми знемагали від втоми, але нам здавалося, що ми нарешті зробили щось корисне; ми почувалися, як Бог після першого дня творіння.
Засвітало, і прийшла моя черга розпалювати грубку. Крім загальної слабкості, біль в суглобах у кожну мить нагадував мені, що моя скарлатина ще не відступила. Думка про те, що доведеться пірнути в морозне повітря, шукаючи в інших бараках вогню, здалася мені такою осоружною, що я аж затремтів.
Я згадав про свої кремінці; скропив спиртом клапоть паперу, терпляче зішкрябав з одного камінця купку чорного порошку, а тоді взявся сильніше шкребти камінець ножем. І ось посипались іскри, купка загорілася, і над папером здійнялося бліде полум’я — то горів спирт.
Захоплений Артюр встав з ліжка і підігрів по три вчорашні картоплини на кожного; тоді, голодні і тремтячі, ми з Шарлем знову вирушили досліджувати розгромлений табір.
Харчів (тобто картоплі) нам залишалося хіба що на два дні; воду ми отримували, лише топлячи сніг, що було непростою операцією через брак великого посуду, і в результаті нам діставалася чорнувата, каламутна рідина, яку треба було проціджувати.
У таборі панувала тиша. Тут блукали, як і ми, у пошуках необхідного інші голодні привиди — з відрослими бородами, запалими очима, крізь лахміття прозирали схожі на скелети жовтуваті тіла. Ледь тримаючись на ногах, вони входили і виходили з порожніх бараків, виносячи звідти найрізноманітніші предмети: сокири, відра, копистки, цвяхи; усе це могло знадобитися, а найдалекоглядніші вже планували вигідні оборудки з поляками з навколишніх сіл.
На кухні двоє билися за останні кілька десятків гнилих картоплин. Вони вчепилися в лахміття і товкли один одного чудернацькими ударами, повільними і непевними, випльовуючи крізь закляклі від холоду губи лайки їдишем.
На подвір’ї складу були дві великі купи капусти та ріпи (великі головки ріпи без жодного смаку були основою нашого харчування). Вони так замерзли, що їх треба було виколупувати киркою. Ми з Шарлем робили це по черзі, збираючи всі наші сили для кожного удару, і видобули кілограмів п’ятдесят. Знайшли ми ще дещо: Шарль надибав десь пачку солі і («une fameuse trouvaille!» [68]) бідон з водою, десь літрів п’ятдесят, у вигляді брили льоду.
Ми повантажили все це на візок (раніше його використовували для того, щоб розвозити їжу по бараках; тепер повсюди валялася велика їх кількість) і повернулися, з натугою штовхаючи візок по снігу.
Того дня ми задовольнилися вареною картоплею і підсмаженими на пічці шматками ріпи, але на завтра Артюр обіцяв нам значні новації.
Пополудні я пішов у колишню амбулаторію, шукаючи щось корисне. Але мене випередили: недосвідчені грабіжники перевернули тут все догори дригом. Тут не було жодної цілої пляшки, на підлозі лежав шар лахміття, лайна і перев’язочного матеріалу, а ще голий і зсудомлений труп. Але дещо уникло уваги моїх попередників — автомобільний акумулятор. Я торкнувся ножем контактів — майнула іскорка. Він був заряджений.
Ввечері у нашій кімнаті горіло світло.
Лежачи на ліжку, я з вікна бачив довгий шмат дороги — вже три дні по ній хвилями сунули, тікаючи, сили вермахту. Броньовики, танки «Тигр» з білим камуфляжем, німці верхи, німці на велосипедах, німці пішки, озброєні і неозброєні. Вночі гуркіт гусениць долинав набагато раніше, ніж з’являлися у полі зору танки.
Шарль питав:
— Ça roule encore?
— Ça roule toujours [69].
Здавалося, вервечка ця не скінчиться ніколи.