Шарль зліз з нар і мовчки одягнувся. Я тримав свічку, а він вирізав ножем усі забруднені місця на сіннику та ковдрах; тоді делікатно, мов мати дитину, підняв Лакмакера з підлоги, сяк-так повитирав його соломою, витягнутою з сінника, і поклав на перестелене ліжко в єдиній позі, в якій цей нещасний міг лежати; тоді вишкрябав підлогу шматком бляхи, врешті розвів трохи хлораміну і покропив цим знезаражувальним засобом все, включно з самим собою.
Його самовідданість я оцінив тим вище, що сам був такий змучений, що навряд чи мені б стало сили зробити те, що зробив він.
Картопля у нас скінчилася. Уже багато днів по бараках ходила чутка, що десь неподалік від табору, за межами огорожі з колючого дроту, є велике сховище картоплі.
Мабуть, якийсь невідомий першопроходець терпляче щось розвідав, а може, хтось точно знав, де це місце; і ось вранці 23 числа частину огорожі з колючого дроту повалили, і жалюгідні постаті почали снувати крізь цей отвір туди і назад.
Ми з Шарлем вирушили під вітром на безживну рівнину. Ми опинились за розбитим шлагбаумом.
— Dis donc, Primo, on est dehors! [71]
І справді — вперше від дня мого арешту я був вільний, мене не стерегли озброєні вартові, і між мною та моїм домом не було колючого дроту.
Картопля була десь за чотириста метрів від табору — то був справжній скарб.
Два довжелезні рови, повні картоплі, вкритої шарами землі і соломи, щоб не померзла. Від голоду ніхто більше не помре.
Але викопати її було неабиякою працею. Від морозу поверхня ґрунту була тверда, мов мармур. Важко довбаючи киркою, можна було пробити поверхню і розкрити закопане; але більшість воліли залазити в діри, викопані раніше іншими, просуваючись в глибину, і передавати картоплю товаришам назовні.
Одного старого угорця там спіткала смерть. Він лежав застиглий, мов уособлення голоду: голова і плечі під купою землі, живіт на снігу, руки простягнуті до картоплі. Той, хто надійшов пізніше, відсунув труп на метр убік і став далі копати у звільненому отворі.
Відтоді харчування наше покращилось. Крім вареної картоплі та картопляного супу, ми давали нашим хворим ще картопляні млинці за Артюровим рецептом: натирається сира картопля і мішається з вареною розім’ятою; суміш смажиться на гарячій блясі. У млинцях цих відчувався смак сажі.
Але Сертеле не зміг посмакувати ними, бо хвороба його прогресувала. Крім того, що він говорив дедалі більш носовим голосом, того дня він не зміг проковтнути як слід ніякої їжі — щось сталося у нього з горлом, кожен шматок загрожував задушити його.
Я пішов по лікаря-угорця, який залишився серед хворих у бараці навпроти.
Тільки-но почувши про дифтерію, він ступив три кроки назад і звелів мені йти геть.
Суто з пропагандистських міркувань я накрапав усім у ніс камфорної олії. Запевнив Сертеле, що і йому це допоможе; і я сам намагався переконати себе в цьому.
Свобода. Її конкретним виразом був пролом в огорожі з колючого дроту. Якщо уважно подумати, це означало, що не буде більше німців, не буде селекцій, роботи, биття, перекликів, а згодом, можливо, буде повернення.
Але щоб переконати себе в цьому, потрібне було зусилля, а ніхто не мав для цього часу. Всюди навколо була розруха і смерть.
Купа трупів перед нашим вікном вже піднялася над краями ями. Незважаючи на картоплю, усі були вкрай слабкі; жоден хворий в таборі не одужав, а багато хто захворів на запалення легенів та діарею; ті, що вже більше не могли рухатися або не мали для цього сили, лежали безвладно на своїх нарах, закляклі від холоду, і ніхто не помічав, коли вони помирали.
Інші були страхітливо втомлені — після місяців концтабору самою картоплею відновити сили людини неможливо. Коли, скінчивши готувати їжу, ми з Шарлем притягали двадцять п’ять літрів щоденної баланди з умивальні в кімнату, ми падали, важко дихаючи, на нари, а роздавав суп Артюр, старанний і хазяйновитий, дбаючи про те, щоб залишити три пайки rabiot pour les travailleur» і трохи решток pour les italiens d’à côté [72].
У другій палаті інфекційних хворих, яка теж була суміжною з нашою і в якій жили переважно сухотники, становище було цілком інше. Усі, хто міг, перебралися в інші бараки. Найважчі і найслабші хворі згасали один за одним в самотності.
Я зайшов туди якось вранці, щоб позичити голку. На одних з верхніх нар хрипів хворий. Він почув мої кроки, підвівся і сів, а тоді повис з краю ліжка головою вниз, до мене, тулуб і руки його застигли, очі закотилися. Той, хто лежав на нижніх нарах, інстинктивно простягнув руки вгору, щоб підтримати тіло, і тоді зрозумів, що товариш його помер. Він повільно відпустив тіло, воно зісковзнуло на землю та й там і зосталося. Ніхто не знав, як його звати.