(Американці стверджували, що під час битв в Арденнах танковий полк під командуванням генерала Пайпера розстріляв полонених американських солдат біля містечка Малмеда в Бельгії. Офіційних заяв від німецького уряду не було, бо згідно договору про створення ФРН, уряд Аденауера зобов'язався не проводити ніяких розслідувань і процесів про військові злочини союзників. Німецькі ж солдати і офіцери із полку Пайпера заперечували, що вони розстрілювали полонених. У спогадах учасників говориться, що їхній танковий полк вів бій з підрозділом американської армії і в тому бою перемогли німці, потім Пайпер наказав зібрати тіла загиблих американців в одне місце, щоб полегшити роботу для команд, які реєстрували вбитих. Американці ж, виявивши всі трупи, що лежали в одному місці, подумали, що ті були розстріляні).
Генерала СС Освальда Поля, економічного адміністратора системи концтаборів, били і обмазували обличчя нечистотами, поки він не підписав те, чого від нього вимагали.
Розглядаючи ці випадки, сенатор Маккарті заявив у пресі — «Я чув, і навіть бачив документальні докази того, що з полоненими погано поводились, били, допитували такими методами, які можуть вигадати тільки збоченці. Полонені піддавались таким заходам дії, як імпровізовані присуди та страти, які відмінялись в останній момент, їм говорили, що у членів їхніх сімей заберуть картки на харчування або навіть передадуть їх у радянську зону. Все це проводилось із схвалення прокурора для того, щоб забезпечити психологічну атмосферу, розраховану на вибивання «признання». Дозволяючи такі дії, США дає привід всьому світові нас критикувати і сумніватися у наших мотивах і нашій моралі».
Такі методи мали місце також на процесах у Франкфурті і в Дахау, а значне число німців було засуджене лише на основі їх «признань». Американський суддя Едвард Л. Ван Роден, один із трьох членів Армійської комісії Сімпсона, яка була призначена для розслідування методів дізнання на судах в Дахау, розповів про методи, які використовувались, щоб вибити «признання». Репортаж про це надрукувала газета Washington Daily News 9 січня 1949 р., а також англійська газета Sunday Pictorial 23 січня 1949 p. Серед описаних методів були такі — допити палаючими сірниками, заштрики голок під нігті, утримання на холоді, вибивання зубів та ламання щелеп.
Згідно Ван Родену, «показання» і «признання», які були занесені у справи суду були отримані від людей, які утримувались під таким «слідством» на протязі трьох, чотирьох, п'яти місяців. Звинуваченим натягували мішки на голову і їх катували. Із 139 випадків, досліджених комісією, у 137 «звинувачених» були нанесені удари у пах такою силою, що атрофувалися статеві органи. Це була стандартна процедура в американських «слідчих», деякі з них потім стали прокурорами — підполковник Буртон Елліс, голова комітету з військових злочинів і його асистенти капітан Рафаель Шумахер, лейт. Роберт Бірн, лейт. Уільям Перл і майор Кіршбаум, майор Морріс Елловіц, Мр. Харрі Тон. Радником з юридичних питань був полковник А.Розенфельд. Читач може бачити, що в більшості з цих людей була «упереджена думка про процес», згідно визначенню судді Венеструма, тобто вони були жиди і не повинні були залучатись у ці розслідування.
Не зважаючи на той факт, що «признання» про організовані винищення жидів вибивались таким чином, письменники типу Райтлінгера та інші до цього часу вважають, що заяви зроблені на Нюрнберзькому трибуналі, є важливим доказом того, що шість мільйонів жидів були вбиті і до цього часу підтримується ілюзія, нібито Нюрнберзький трибунал був проведений справедливим і неупередженим чином.
Коли генерала Тейлора, головного прокурора на тому трибуналі, запитали де він взяв цифру шість мільйонів, він відповів, що із признань генерала СС Отто Олендорфа, який, до речі, також піддавався тортурам. Але що стосується всіх цих «зізнань», то ліпшою ілюстрацією буде слугувати цитата з англійської газета Sunday Pictorial, де обговорювалась стаття судді Ван Родена — «Людей доводили до такого стану, що вони готові були підписати будь-які «зізнання», якого домагались слідчі».
Заява Висліцені
Давайте зараз звернемося до деяких Нюрнберзьких документів. Найчастіше цитували документ на підтримку легенди про шість мільйонів, і який використовується у книзі Полякова і Вульфа «Третій Рейх і жиди…», — це заява капітана СС Дітера Вісліцені, асистента у відділі Ейхмана, а пізніше начальника Гестапо у Словаччині. Ця заява була отримана в умовах навіть більш суворих, ніж описані вище, бо Вісліцені потрапив до рук чеських комуністів і його допитували в тюрмі у Братиславі в листопаді 1946 р. Його катували до такої міри, що привели до неосудного стану. Навряд чи «покази», дані за даних обставин, викликають довіру, але не зважаючи на це, Поляков пише, що «у в'язниці він написав декілька спогадів, які мають цікаву інформацію». Ці «спогади», як їх охрестив Поляков, мають декілька правдивих тверджень, розрахованих на те, щоб надати їм правдоподібний вигляд, як, наприклад, те, що Гіммлер був прихильником жидівської еміграції і що еміграція жидів продовжувалась протягом війни, але загалом вони схожі на «стандартні» «зізнання», які вибивали з підсудних тортурами. Багато сказано про «масові винищення жидів» і в ці плани втягуються багато командуючих СС. Там є чимало помилок, серед яких твердження, що війна з Польщею додала більше трьох мільйонів жидів під німецький контроль.