7. МЕМУАРИ ПРО КОНЦТАБОРИ
Найвпливовіше «агентство» у розповсюдженні легенди про організоване винищення жидів — це книгодрукування та журнальна індустрія. Через їх сенсаційні публікації людям втовкмачували в голови цей міф, який є повністю політичним за метою і характером. Пік цих антинімецьких публікацій був у 50-х роках, коли германофобія мала великий ринок, але ця індустрія продовжує квітнути й по сьогодні. Її продукт в основному складається з так званих «спогадів», які можна розділити на дві основні категорії — написані начебто колишніми есесівцями, комендантами таборів тощо і ті, які написані начебто колишніми в'язнями.
Із першого типу одним з найбільш видатних прикладів такої писанини є книга «Комендант Освенціма» («Commandant of Auschwitz», Rudolf Hoess, London, 1960), яка була до того надрукована польською мовою. Хесс був заарештований англійцями, його судили у Нюрнберзі, а потім передали комуністичному режиму у Польщі. Він був приречений до смерті в 1947 p. i страчений скоро після винесення вироку. Так звані «Мемуари Хесса» безумовно є підробкою, хоч комуністи стверджували, що Хесс написав те сам після того, як йому було наказано це зробити. Вони стверджують, що рукопис існує, але поки його ніхто не бачив. Хесса піддавали тортурам, їх наслідки можна було спостерігати, коли він давав свідчення у Нюрнберзі. Він говорив монотонним голосом зламаного чоловіка, його погляд був повністю відсутнім. I навіть Райтлінгер заперечував його свідчення як зовсім не заслуговуючи довіри. Вельми примітко, що значна частина «доказів» «масового винищення» виходить з комуністичних джерел, включаючи «свідчення» Вісліцені та «Мемуари» Хесса, які є, напевно, самим цитованими «документами» у фольклорі «про шість мільйонів». До недавнього часу практично вся інформація про так звані «табори смерті», як Освенцім, виходила з комуністичних джерел — з жидівської історичної комісії Польщі, Центральної комісії по розслідуванню військових злочинців у Варшаві і Радянській державній комісії по військових злочинах.
Райтлінгер вказує, що значна частина свідчень Хесса у Нюрнберзі була нереальною. Він говорив, наприклад, що в Освенцімі умертвляли 16 тисяч людей за день. Але це б означало тоді, що до кінця війни за таких темпів було б знищено 13 мільйонів лише там! Як же ви думаєте Райтлінгер та інші віднеслись до таких казок? Вони воліли їх не спростовувати, а навпаки стверджували, що в голові Хесса і йому подібних це відображає «професійну гордість» за добре зроблену роботу. Але, як не дивно, в мемуарах Хесса, які нам подають як непідроблені, картина зовсім протилежна, там говориться про огиду, що ця робота у них викликала. Хесс «визнає», що три мільйони було вбито в Освенцімі, хоча на його суді у Варшаві, який відбувся після Нюрнберга, число жертв було знижено звинуваченням до 1,135 млн. А Радянський уряд, як ми вже відзначили, оголосив «офіційну цифру» чотири мільйони, після того як ЇХ комісія провела «дослідження» у таборі. Таке жонглювання мільйонами, схоже, не бентежило письменників літератури про «масові винищення».
Розміри цієї книжки не дають нам можливості оглянути «спогади» Хесса. Ми лише обмежимося зауваженнями про ті подробиці, які сфабриковані з метою утруднити докази брехні тих «спогадів». Наприклад, зроблений такий опис масових вбивств — вони виявляється здійснювались не німецькими військовослужбовцями, а спеціальними командами, що складались із жидів, які самі були в'язнями. Вони начебто брали під охорону свіжоприбулі ешелони, супроводжували їх у величезні газові камери, а потім спалювали трупи. Тобто виявляється, що німці там робили вельми мало, а більшість членів охорони і адміністрації навіть і не підозрювали, що там відбувалось. I, зрозуміло, враховуючи, що жоден жид з цих «спеціальних команд» ніколи не зізнається у своїх злочинах, то вся історія є недоведеною. I тут, мабуть, варто повторити, що жоден свідок цих масових вбивств не був представлений. (На першому суді Ернста Цунделя в Торонто за публікацію книжки «Шість мільйонів — загублених і знайдених», було викликано декілька «свідків», але їх історії буквально розсипались під перехресним допитом адвоката, на другому суді жоден з тих «що вижили» більше не з'явився. Навіть такі «мастаки» легенди про масові винищення, як Рудольф Врба (справжнє ім'я Вальтер Розенберг), автор книжки «Я не можу пробачити», який був в Освенцімі і Майданеку, а також професор із університету Вермонта Рауль Хільберг «розважливо» вирішили не випробовувати долю і не приїхали на другий суд).