Серйозним аргументом на користь того, що «Мемуари» Хесса — це підробка, є твердження про те, члени релігійної секти Свідки Ієгови начебто схвалили масове вбивство жидів, бо вони вважали жидів ворогами християнства. Але в Радянському Союзі, а також в інших державах Східної Європи, Свідки Ієгови зазнають значних гонінь, бо комуністи вважають цю секту найнебезпечнішою для своєї ідеології. I той факт, що в «спогадах» Хесса пишуть вельми погано про Свідків Ієгови, скоріш всього є відображенням того, що ті спогади — підробка.
Існують «Мемуари», приписані Адольфу Ейхману. Перед його викраденням із Аргентини у травні 1960 p. i наступною шумихою у пресі мало хто чув про нього. Він обіймав вельми невисоку посаду начальника відділу у четвертому департамент! Гестапо, що керувало перевезенням жидів у концтабори. Викрадення Ейхмана і суд над ним стало приводом для чергової хвилі літератури на тему «таборів смерті». Однією з таких була книжка К. Кларке «Ейхман: жорстока правда» (Comer Clarke's «Eichmann: The Savage Truth»). Ось що написано у розділі «Спрощена смерть та дикі сексуальні оргії», стор. 124. «Оргії часто продовжувались до шостої ранку, а через декілька годин чергова група жертв відправлялась на смерть». I що вельми вражаюче, ці «мемуари», несподівано з'явилися на світ одразу після викрадення Ейхмана. Вони були опубліковані без коментаря американським журналом Лайф (Life) від 28 листопада і 5 грудня 1960 р. Ці «спогади» були начебто передані Ейхманом журналісту в Аргентині невдовзі до його викрадення. Вражаючий збіг! Але згідно з іншими джерелами, поява цих «мемуарів» інша — вони немов би є записом розмов Ейхмана із своїм співробітником, ім'я якого не вказується. I тут було ще одне невірогідний «збіг» — внаслідок розслідування військових злочинів у бібліотеці Конгресу США були начебто виявлені всі документи відділу Ейхмана, більш ніж через п'ятнадцять років опісля війни! А що стосується самих «спогадів», вони зроблені так, щоб на них можна було побудувати звинувачення, але їх автори намагались уникати тверджень, які було б легко розцінити як фантазію. Вони описують Ейхмана як садиста, який з великим задоволенням пише про винищення жидів. Серйозні помилки фактичного характеру також вказують на те, що це підробка. Там, наприклад, написано, що Гіммлер командував армією резервістів у квітні 1944 р., але насправді він отримав цю посаду у липні, після замаху на Гітлера. Людина у положенні Ейхмана мусила це знати. Поява цих мемуарів у підходящий момент не залишала сумніву в тому, що їх метою було надати перед судом картину «невиправного нациста», тварини у людському обличчі. (До речі, Ейхман — чистокровний жид).
Ми тут не будемо приводити огляду суду над Ейхманом. «Документи» типу «свідчень» Вісліцені вже були нами описані, а «методи впливу», яким піддавали Ейхмана перед судом, були описані у Лондонській жидівській хроніці (London Jewish Chronicle) від 2 вересня 1960 p.
Суть всієї цієї легенди про масові винищення і літератури про неї добре ілюструється листом, який Ейхман начебто написав добровільно і передав своїм викрадачам у Буенос-Айресі. I це вражаюче, що ізраїльська влада з серйозним обличчям спробувала надати той лист як оригінал! Чого варте тільки одне речення — «Я подаю цю декларацію за власним бажанням» (!). Але навіть і це не межа! Виявляється Ейхман палав бажанням з'явитися перед судом в Ізраїлі, «щоб майбутнє покоління дізналось про всю правду»!
Фабрикації щодо Треблінки
Одним з недавніх «спогадів» на тему «таборів смерті» були мемуари, що з'явились під ім'ям Франца Штангля, коменданта Треблінки, який мав вирок до пожиттєвого ув'язнення у грудні 1970 р. Вони були надруковані у Лондонській Дейлі Телеграф (Daily Telegraph) 8 жовтня 1971 р. і складалися із серії інтерв'ю, начебто взятих у Штангля в тюрмі. Він помер через декілька днів опісля того, як ці інтерв'ю начебто були зроблені. Ці «спогади» є найфантастичнішими, хоч, потрібно визнати, що автор статті в Дейлі Телеграф сказав, що згідно свідченням, які потрапили до суду, не було доведено, що Штангль здійснював вбивства своїми власними руками, і що його діяльність у Польщі була «частково сфабрикована».
Типовим прикладом цієї фабрикації є опис його першого візиту до Треблінки. «Як тільки я в'їхав на територію залізничного вокзалу, я побачив тисячі тіл, що лежали вздовж полотна. Тисячі трупів навколо, що розкладалися. А на станції був потяг з жидами — хто вже мертвий, хто ще живий, схоже вони тут були вже декілька днів». Але і це не межа фантазії, далі розповідається про те, як Штангль вийшов з машини і вступив по коліна у гроші (!). «Я не знав куди повернутися, куди піти. Я ходив по коліна у банкнотах, коштовних каменях, окрасах, одязі. Це все валялося навколо». Але навіть це ще не межа фантазії. Далі йде сцена, де Варшавські повії танцюють і співають з іншого боку забору, «хитаючись від сп'яніння». Це просто неймовірно, на кого можуть розраховувати автори такої писанини! Ходити по коліна у грошах і коштовностях! Серед тисячі затхлих трупів спостерігати веселих повій! (Насправді «спогади» Штангля виказують жидівські мрії та сподівання: серед цих трупів «гоїв», по коліна в золоті та грошах справляти садистично-сексуальні оргії).