Однією з найпізніших є книга Мартина Грея (For Those i loved, 1973), яка подається як опис переживань автора в Треблінці. До того, як він вирішив стати письменником про «шість мільйонів», Грей продавав фальшиві античні предмети в Америку. Книжка настільки недостовірна, що її оригінальність миттєво попала під сумнів. Навіть жиди, стурбовані тим, що вона може багато зашкодити, заявили, що історія описана там — це вигадка і поставили під сумнів твердження автора, що він був у Треблінці, а радіо Бі-Бі-Сі навіть запитало, чому він чекав 28 років, щоб написати про пережите.
Цікаво було спостерігати за позицією Лондонського «Жидівського часопису». У випуску від 30 березня 1973 p., під рубрикою «Особиста думка», автори взагалі відгукнулись про книгу Грея як неправдоподібну, і все ж вона зробила грандіозний привісок до міфу про шість мільйонів. «Майже мільйон людей були вбиті в Треблінці на протязі року. 18 тисяч посилали до газових камер щоденно». Досить дивно, наскільки багато людей читають ці вигадки без критичного аналізу! Адже якщо щоденно вбивали 18 тисяч, то число один мільйон було б досягнуто всього лише за 56 днів, а не за рік, як там пишеться. Що ж, ті газові камери інші десять місяців були бездіяльними? 18 тисяч вбитих за день означало б 6 мільйонів 480 тисяч за рік! Тоді виявляється, що в одній лише Треблінці було вбито 6 мільйонів. Але разом з чотирма мільйонами вбитих в Освенцімі ми вже підійшли до цифри десять мільйонів! Це вказує, що після того, як гігантська цифра шість мільйонів була прийнята на віру, стало можливим жонглювати цими мільйонами і ніхто не сміє піддавати це критиці.
Однак інколи книжки колишніх в'язнів концтаборів подають зовсім іншу картину. Такою є книжка Маргарет Бубер «Під двома диктаторами» («Under Two Dictators», Margarete Buber, London, 1959). Бубер була німецькою жидівкою, комуністкою, яка провела кілька років у жорстоких умовах радянського табору, після чого у серпні 1940 р. була передана німецькій владі і опинилася у таборі для жінок Равенсбрюк. Вона пише, що була єдиною жидівкою у своєму контингенті депортованих із Московії, яких гестапо одразу не відпустило. ЇЇ книжка показує велику різницю між радянським і німецьким таборами. Після напівголодного, брудного існування у радянському таборі, після сваволі карних злочинців, Равенсбрюк здався їй взірцем чистоти, порядку і доброго поводження з ув'язненими. Регулярна баня, постільна білизна, добре харчування здавалися розкішшю, порівняно з радянським табором, її перший сніданок складався з білого хліба, сосиски, солодкої каші і сухофруктів, вона навіть поцікавилась у сусідки, чи 3 серпня не е якимось святом. Вона також пише, що бараки у Равенсбрюці були вельми просторими порівняно з переповненими бараками радянського табору. В останні місяці війни умови у таборі погіршились, причини чого ми розглянемо пізніше. До речі, не зважаючи на те, що Маргарет Бубер була комуністкою, «однопартійці» в Равенсбрюці не прийняли ЇЇ у свою групу, бо вона була до цього у радянському таборі.
Інша розповідь, яка є повною протилежністю стандартній пропаганді — це книга «Гестапо вас запрошує» Шарлоти Борман («Die Gestapo Lasst Bitten», Charlotte Borman), комуністки, яка також була в Равенсбрюці. В ній авторка стверджує, що чутки про газові камери розповсюджувались комуністами. I що вражало, Шарлотті Борман не було дозволено давати свідчення на суді в Раштадті у французькій зоні, де проходив процес членів охорони і адміністрації табору Равенсбрюк, як завше обходилися з тими, хто заперечував легенду про масове винищення.
8. ОРГАНІЗАЦІЯ КОНЦЕНТРАЦІЙНИХ ТАБОРІВ
Історик Колін Кросе у книзі «Адольф Гітлер» (London, 1973) пише, що «перевозка мільйонів жидів по Європі та їх масове винищення під час важких умов війни є цілком неймовірними» (стор.307). Детальний опис існуючої транспортної ситуації ми можемо знайти у книзі генерала Манштейна «Verlorene Siege» («Втрачена перемога»), 1979 р., де він пише (стор.380), що 31 грудня 1942 р. Гіммлер прийняв рішення створити новий корпус, перекинувши з західного фронту дивізії «Лейбштандарте», «Тотенкопф» і «Рейх» для прориву до оточеної армії Паулюса. Але через перевантаження залізничних доріг ці дивізії могли би прибути до Харкова не раніше середини лютого, шоста армія навряд чи зуміла би протриматися так довго. Це просто неймовірно, що німці, ведучи виснажливу війну, стали б ще й перевозити мільйони жидів по Європі в місця для організованого масового винищення. Це б наклало великий тягар на їхню транспортну систему, яка і без того була вже розтягнута до краю військовими перевозками для забезпечення гігантського фронту від Баренцева до Чорного морів.