Якимось «дивним» чином всі «табори смерті» виявились на комуністичній території.
Німецький архієпископ, кардинал Фаулхабер з Мюнхену, повідомив американцям, що під час бомбардування Мюнхену у вересні 1944 р. загинуло 30 тис. людей. Він попрохав владу спалити трупи в крематорії Дахау, але йому було сказано, що це неможливо, бо у крематорії була всього одна піч і там просто неможливо стільки спалити трупів. Як же тоді можливо було спалити 238 тисяч трупів вбитих жидів, які, як спочатку стверджувалось, були там вбиті? (В сучасних крематоріях спалюють в середньому два трупи в день, максимальне навантаження не повинно перевищувати три за день, не більше 50–60 у місяць, бо обкладина печі довго не витримає. Після кремації одного трупу піч потрібно трохи охолодити на протязі години або навіть двох, бо якщо вкотити труп у піч, розпечену до повної температури, то тканини буквально закипають, і якщо це потрапляє на розпечену обкладину, то вона буде пошкоджена. На кремацію трупа середніх розмірів потрібно більше 40 кг вугілля. Сучасні крематорії частіше використовують газ. До речі, головною причиною того, що в Індії практично не залишилось лісів, є їх звичай спалювати померлих, на що необхідно більше 200 кг деревини.)
Як зменшувалось число вбитих
Маніпуляція з числом загиблих у Дахау є типовим прикладом перебільшення навколо легенди про шість мільйонів. В 1946 р. Філіп Ауербах, жидівський секретар Баварського уряду (той самий, що пізніше став перед судом за звинуваченням у викраданні грошей, які він отримував шляхом введення у списки про компенсації неіснуючих людей), відкрив меморіальний обеліск у Дахау, на якому були вибиті наступні слова — «Ця земля зберігає пам'ять 238 тисяч людей, які були тут кремовані».
3 того часу «офіційне число» загиблих у Дахау постійно знижувалось, і на час написання цієї книги воно складається з трохи більше, ніж 20 тис, з яких більшість загинула від голоду та тифу під кінець війни. I ця «ревізія» числа загиблих буде без сумніву продовжуватись і в інших таборах, і коли-небудь ті «легендарні» шість мільйонів осягне та ж доля. Число загиблих в Освенцімі також зазнало значної ревізії. Вже навіть Райтлінгер не вірить в абсурдні твердження про три-чотири мільйони. Він тепер говорить, що загинуло 600 тис. I хоч навіть ця цифра є величезним перебільшенням, це значне зменшення попередніх «оцінок». I подальше «офіційне» зменшення неминуче. Навіть Ширер прийняв цю останню цифру Райтлінгера, але якимось незрозумілим чином він все ще тримається за казку, що приблизно 300 тис. угорських жидів були умертвлені за сорок шість днів — вражаючий приклад безвідповідальної писанини навколо цих шести мільйонів.
Умови у таборах
Декілька тисяч в'язнів таборів загинуло в останні місяці війни. Це наводить на питання про умови у таборах. Цей предмет був спотворений до фантастичних перебільшень у великому числі книг на цю тему. Доповідь Червоного Хреста показує, що протягом всієї війни у таборах були вельми пристойні умови. В'язні, які працювали, отримували їжу, що складала 2750 ккал, що перевищувало більш ніжу два рази пайок для німецьких мешканців в окупованій Німеччині після війни. Ув'язнені мали доступ до медичного обслуговування, хворі відправлялись до шпиталю. На відміну від радянських таборів, ув'язнені могли отримувати посилки від Червоного Хреста, в які входила їжа, одяг, медикаменти. Прокуратура проводила розслідування у кожному випадку арешту за кримінальну діяльність, тоді яку радянських таборах панувало свавілля карних злочинців. На відміну від картини, створеної пропагандою, у німецьких таборах панувало не свавілля охорони, а закон, хоч, звичайно, це був закон військового часу. I цей закон однаково застосовувався і до охорони, і до ув'язнених. У федеральному архіві в Кобленщі знаходиться директива Гіммлера, яка вимагала жорстокого покарання членів охорони і адміністрації таборів за свавілля по відношенню до ув'язнених (Манвелл, Франкль, стор.312). Звичайно, випадки свавілля мали місце, але вони негайно розслідувались Кримінальною Поліцією Рейху. Комендант Бухенвальду Кох був відданий до суду у 1943 році за викрадання державної власності і випадки сваволі у таборі. Головний військовий суддя СС Конрад Морген особисто очолив цей процес. Це був відкритий суд, на який дозволялося приходити бажаючим. Варто відзначити, що Освальд Поль, головний адміністратор системи концтаборів, з яким так жорстоко повелись у Нюрнберзі, був за смертну кару Коху. Суд СС виніс смертний вирок Коху, йому було запропоновано вибір служити на Східному фронті, але принц Вальдек, командир СС у тому окрузі, привів вирок у виконання до того, як вибір Коха міг набути офіційного ходу. Цей випадок наочно демонструє всю серйозність, з якою СС відносилось до порядку у таборах. (Кох був публічно повішений у Бухенвальді. З'явилось багато легенд про його дружину Ільзу. Безумовно, вона гріла руки на краденому майні, але наскільки правдоподібні розповіді про те, що вона, наче б то, відправляла в'язнів на смерть, потрібно судити хоч би з того, що «абажури з людської шкіри» виявилися підробкою).