Дослідження професора Рассіньє серйозно похитнуло міф про те, що німці планували масові винищення людей, особливо жидів, і він пише про те, як історична правда була оточена туманом пропаганди. Його дослідження демонструють, якщо ми відкинемо спотворення, замовчування та брехню, що число жидів, які загинули у Другу світову війну, навіть і близько не підходить до тих горезвісних шести мільйонів. Так, жиди гинули, як і люди багатьох інших національностей, але жидівська трагедія — це не більше, ніж частина великої трагедії, що осягла Європу.
Професор здійснив поїздку по Західній Німеччині весною 1960 р., де він виступав з лекціями, розповідаючи про свої дослідження. Він говорив про неминучий прорив історичної правди на арену життя і закликав німців боротися за цю історичну правду та скинути зі своїх плечей тягар невиправданих звинувачень.
Махінації з «газовими камерами»Професор Рассіньє назвав свою першу книжку «Брехня Одіссея», проводячи паралель з ситуацією, коли мандрівник, повернувшись, розповідає небувальщину. В цій книзі він аналізує історії про «масові винищення», велика кількість яких з'явилась після війни. Одна з них — це книга «Друге панство», написана Девідом Россетом («The Other Kingelom», New Vork, 1947), в якій стверджувалось, що в Бухенвальді наче б то існували газові камери. Рассіньє був в'язнем Бухенвальду і він свідчить, наскільки безпідставна писанина жида. Він також розшукав Аббе Жана-Поля Ренарда, автора книги «Chaines et Lumieres» (Ланцюги та світло) i запитав його, як це можна написати, що у Бухенвальді були газові камери. Ренард сказав, що він про це чув від інших, і тому вирішив представити себе очевидцем, і написав книжку про наче б то власне пережите.
Рассіньє також проаналізував твердження, зроблені у книзі Деніза Дуфорньєра «Ravensbruck — the Womens Camp of Death», London, 1948 («Равенсбрюк — табір смерті для жінок») і знову виявив, що у автора не було ніяких доказів про існування газових камер у Равенсбрюці, окрім чуток, які, як вказала Шарлотта Борман, розповсюджувались комуністами та жидами.
Подібні розслідування були зроблені про книги Філіпа Фрідмана «Це був Освенцім» («This was Auschwitz — the Story of a Murder Camp», N.V, 1948), Е.Когона «Теорія і практика аду» («The Theory and Practice of Hell», N.V., 1950) i він виявив, що жоден з цих авторів не бачив газових камер, і не міг представити свідків, які б їх бачили. «Докази» Когона такі — в'язень Янда Вайс йому сказала про газові камери незадовго до того, як померла, і вона наче б то їх бачила своїми очима.
Рассіньє взяв інтерв'ю у Бенедикта Каутського, автора книги «Teufel und Verdammte», який заявив, що мільйони жидів були вбиті в Освенцімі. Але виявилось що сам Каутський ніколи не бачив газову камеру, і що його розповідь ґрунтується на чутках. «Приз» за літературу про масові винищення Рассіньє присудив Міклошу Ніслі за книгу «Доктор в Освенцімі», в якій фальсифікація фактів, явні протиріччя та безсоромна брехня показують, що автор пише про місця, де він сам ніколи не був («Le Drame des juifs europeen», стор.52). Згідно цьому «доктору Освенціма» 25 тисяч жертв умертвлялося кожний день на протязі чотирьох з половиною років, що представляв собою грандіозний стрибок від цифри, приведеною Ольгою Мендель (24 тис. за день на протязі двох з половиною років). За таких темпів це б означало сорок один мільйон жертв на кінець війни тільки лише в Освенцімі (!), в два з половиною разів більше, ніж загальне число жидів у світі!
А коли Рассіньє спробував дізнатися, хто був цей химерний «очевидець», йому була дана відповідь — «він помер незадовго до публікації цієї книжки». Рассіньє переконаний, що цього «свідка» ніколи не було.
Після війни Рассіньє об'їздив всю Європу, намагаючись знайти кого-небудь, хто бачив газові камери в концтаборах, але йому не вдалося знайти жодної такої людини. Виявилось, що ні один із авторів численних книг, які описували у подробицях те, як німці вбивали мільйони жидів, не бачив газову камеру, і не міг представити того, хто бачив. Колишні в'язні, всі без винятку, такі як Каутський, Ренард, Когон, використовували для своєї писанини не те, що вони самі бачили, а що «чули», завше, зрозуміло, з «надійних джерел», які, як виявилось, вже померли.