В 1935 р. за дорученням Лондонського журналу «Таймс» Дуглас Рід супроводжував міністра А.Ідена в Москву. Жидівським питанням у той час він ще не цікавився. Але те, що він побачив, вразило його надзвичайно: «Відділ цензури, іншими словами, увесь механізм контролю та загнуздання іноземної преси (чому лише іноземної? Усієї взагалі — Б. Б.) складався з одних жидів, і це здивувало мене більше всього іншого в Москві. У всьому закладі не було, очевидно, жодного нежидівського працівника… Мені завжди говорили, що відсоток жидів у совєтському уряді був малий, але в цьому одному важливому відділі, з яким мені довелося познайомитися близько, у них була повна монополія, і я запитав себе, де ж були москалі? Очевидно, вони були в числі того сірого мовчазного натовпу, який я бачив (на вулиці), але про який не можна було писати… Автор не зміг познайомитися в Москві ні з одним москвином… Ніколи в житті йому не доводилось бачити правлячий клас, який був так герметичне ізольований від поневоленої ним маси. Під час цього приїзду до Москви автору зовсім не приходило в голову шукати доказів жидівського панування: те, що він бачив, нав'язувалось йому саме» [10, с. 448, 449].
В 1938 р. Бутенко, скромний працівник совєтського посольства в Бухаресті, який втік в Італію, писав у «Джорналє д'Італія», що правлячий клас у Московії майже виключно складається із жидів. Особливо в Україні все керівництво і вся промисловість були в їхніх руках, і що це положення було установлене урядом у Москві [10, с.450].
Поза всяким сумнівом, в 40-х, можливо на початку 50-х років Українці як народ перестав би існувати. У світлому жидо-комуністичному майбутньому для нас місця не було. Але на якийсь час хозари змушені були зупинитися, щоб завершити підготовку до «світової революції, тобто, «асвабадітєльнава пахода» на Європу з наступним завоюванням азійського та африканського материків. На заваді цих планів стояла Німеччина, яка під керівництвом націонал-соціалістів швидко відроджувала свою господарчу та військову потугу.
Після поділу Європи між фашистами та комуністами у 1939 р. Західна Україна відійшла до Московсько-жидівської імперії. Після вступу окупаційного війська місцеві хозари, які здавалось би мирно співіснували з Українцями тут кілька сот років, негайно перейшли на службу до жидів-комуністів в НКВД, почали доносити на українських патріотів. За неповних два роки окупації було розстріляно, замордовано, вислано до Сибіру понад один мільйон українців, зокрема, найбільш свідомих членів ОУН, «Пласту», «Просвіти», юристів, вчених, письменників, священників тощо.
Відступаючи перед німецькими військами, жиди-енкаведисти знищили у в'язницях біля 200 тисяч Українців, переважна більшість яких ніколи політикою не займалась. В 1941 р. вони зробили теж саме, що і в 1919 році, полишаючи Київ, але в значно більших розмірах.
Щоб упокорити місцеве населення і перемогти національно-визвольний бандерівський рух, повернувшись в 1944 році у Західну Україну енкаведисти знищують або висилають до Сибіру цілі сім'ї або й села. Загалом було репресовано біля 1,5 мільйонів людей. Жидо-московська окупаційна влада віддає полякам значну площу споконвічних українських земель, де жило 1 мільйон Українців, разом з поляками проводить тут геноцидну операцію «Віспа». В 1946–1947 p.p. в Русі-Україні знову був голодомор, третій за двадцять сім років жидівсько-московської окупації і за всю нашу багатотисячолітню історію. Від голоду або пов'язаних з ним хвороб загинуло близько 1 мільйона Українців. Документально засвідчено 130 випадків людоїдства. I хоч у 1946 році була засуха і неврожай, голод був все ж таки наслідком безмежних реквізицій сільскогосподарської продукції з України.