Вельми помітний факт, що навіть за часів війни німці продовжували політику жидівської еміграції. Меморандум Лютера, міністерського секретаря Міністерства іноземних справ, в серпні 1942 p., вказує, що він вів ці переговори з липня по грудень 1940 р. з урядом Франції. Циркуляр від 15 серпня 1940 р. вказує, що подробиці німецького плану були розроблені Ейхманом, бо він підписаний його асистентом Даннекером. Розробити докладніший план про переселення на Мадагаскар було доручено Ейхману, Даннекер зібрав для цього дані у французькому колоніальному управлінні. (Reitlinger, «The Final Solution», стор.77). Згідно програмі, запропонованій 15 серпня, Інтер-Європейський Банк забезпечив би фінансування еміграції чотирьох мільйонів жидів. Меморандум Лютера від 1942 р. вказує, що Гейдріх отримав схвалення Гіммлера цього плану перед кінцем серпня і що він також надіслав цей план Герінгу. Перекладач Гітлера Шмідт пише у своїх мемуарах, що Гітлер сказав Муссоліні ще в середині червня — «На Мадагаскарі незабаром буде жидівська держава» (Schmidt, «Hitler's Interpreter», («Перекладач Гітлера», London, 1951, стор. 178).
Незважаючи на те, що французи зупинили переговори про Мадагаскар в грудні 1940 р., Поляков, директор Центру жидівської документації в Парижі, визнає, що німці тим часом продовжували працювати над цим планом і Ейхман був ним зайнятий практично весь 1941 р. Проте цей план був визнаний нездійсненним внаслідок війни з Радянським Союзом, і 10 лютого 1942 р. МІСу Німеччини повідомили, що план відкладається. Це рішення, надіслане туди асистентом Лютера Радемахером, чітко демонструє, що " остаточне вирішення» визначало лише еміграцію жидів, а їх транспортування у східні гетто і концтабори, такі як Освенцім, представляло всього лише запасний план їх переселення із Німеччини. В директиві написано — «Війна з Радянським Союзом створила можливість використовувати інші території для остаточного вирішення (жидівського питання). В зв'язку з цим фюрер вирішив евакуювати жидів не на Мадагаскар, а на схід. Мадагаскар більше не буде розглядатись в зв'язку з остаточним вирішенням». (Reitlinger, стор.79). Подробиці цієї евакуації вирішувались за місяць до цього на конференції в Ваннзеє (Wannsee, місце на озері біля Берліну).
Райтлінгер і Поляков зробили цілком необґрунтований висновок, що у зв'язку з відкладенням Мадагаскарського плану німці обов'язково повинні були займатися винищенням жидів. 7 березня 1942 р., менше ніж через місяць після того меморандуму в МІС, Геббельс написав меморандум на користь Мадагаскарського плану як «остаточного вирішення жидівського питання», (Manvell, Frankl, «Dr.Goebbels», London, 1960, стор. 165). A тим часом він схвалив план про концентрацію жидів на Сході. Пізніша кореспонденція Геббельса також говорить про депортацію на Схід (в Польщу) і підкреслює необхідність примусових робіт. Після того, як була введена політика депортації на Схід, використання жидів у якості робочої сили стало основною частиною цієї і операції. Це цілком очевидно, що термін «остаточне вирішення» застосовувався як до Мадагаскару, так і до східних територій, тобто визначав тільки депортацію. Навіть ще в травні 1944 р. Німеччина погодилась дозволити еміграцію мільйонів жидів. Про це розповідає Олександр Вайсберг, відомий жидівський вчений, висланий із СРСР під час сталінських чисток. Він провів війну в Кракові і навіть не був інтернований. В своїй книзі «Die Geschichte von Joel Brand», Koln, 1956, «Історія Джоела Бранда») Вайсберг пише, що, за особистим розпорядженням Гіммлера, Ейхман послав угорського жидівського лідера Бранда, який знаходився в Будапешті, в Стамбул з пропозицією союзникам організувати виїзд мільйона жидів з території під німецьким контролем. Вельми вражаючий факт, бо якщо вірити тим, хто поширював легенди про масові винищення, на той час чи залишався мільйон жидів у Європі.