Коли Кара-Кончар піднявся під саме склепіння даху, сторож спинився біля залізних дверей. Маленький квадратний отвір був загратований.
— Тут, — сказав він, — ув’язнена «навіки і до смерті» одна жінка з двірцевого гарему. Вона насмілилась підняти руку на самого шаха Мухаммеда.
— Чого ж ти ждеш? Відчиняй!
— Не гнівайся на мене, найхоробріший богатирю, але ключ від цих дверей зберігається у падишаха.
— Значить, у тебе немає ключа?
— Нема, мій повелителю! Нема, мій всевишній аллах!
— Тоді провалися під три чорти! — і Кара-Кончар скинув сторожа. З одчайдушним зойком полетів він униз, чіпляючись за повалені балки, і зник у мороці під. скавучання й гавкіт сполоханих собак.
Кара-Кончар припав оком до невеликого отвору в дверях. Він побачив тільки обривок старого килима, освітлений скісним променем сонця. «Де вона? — думав він. — Комірка порожня… Невже вона загинула?»
Раптом тінь майнула перед ним, і показалося темне обличчя. Великі чорні очі впивалися пильним поглядом.
Кара-Кончар давно готував багато прекрасних слів з старих пісень, але всі вони розвіялись, як перелякані бджоли. Він міг тільки сказати:
— Це я!
Несміливий, тихий голос прошепотів:
— Освіти твоє обличчя, щоб я могла тебе пізнати.
Кара-Кончар одсунувся і підійняв палаючий факел.
— Я пізнаю шрам через усе обличчя від лапи звіра. Ти той, якого ніхто й ніщо не стримає.
Одійди від дверей, зараз ти будеш на волі.
Кара-Кончар помітив, як струнка тінь дуже схудлої дівчини відскочила назад, як легко вона опустилася на обривок строкатого килима. Промінь сонця упав не смагляве, майже голе тіло. Його ледве прикривало якесь червоне лахміття і кілька разків синіх бус. Великі чорні очі дивилися похмуро і насторожено.
— Пусти мене, Кара-Кончаре, — сказав один з супутників. — Зброяр швидше відкриє замки, ніж богатир Каракумів.
Коваль відбив молотком замок. Залізні двері подалися. Гюль-Джамал, як і раніше, сиділа, затуляючись руками.
— На мені весь одяг зотлів. Я не можу підвестися перед тобою.
Кара-Кончар відступив і сказав молодому ковалеві:
— Ти не повинен дивитися на жінку. Кинь їй твій чапан, я тобі подарую інший, шовковий. — Він повернувся і піднявся вузькими напівзруйнованими сходами на дах башти.
Він побачив навкруги клуби диму; у вихорі іскор і вогню вони здіймалися аж до хмар. Місто палало. Навколо міських стін у хмарах куряви пересувалися загони вершників. Вдалині на башті майорів білий семихвостий прапор Джучі-хана.
На площадку вийшла Гюль-Джамал у синій чалмі, у чоловічому чапані, схожа на стрункого тонкого хлопчика. Здивовано підвівши вигнуті брови, вона вдивлялась у далечінь.
— Що діється в Гурганджі? Що це за страшні люди скачуть перед стінами міста?
— Війна примчала й сюди, — відповів Кара-Кончар. — Вороги обложили Гургандж… Тепер ми з тобою будемо завжди боротися поруч. Вогонь війни і сльози на твоїх печальних очах нас з’єднали.
— В цій страшній башті я все забула і навчилася тільки ненавидіти. Я піду з тобою всюди, як люта тигриця, а не колишня безтурботна Гюль-Джамал…
Кара-Кончар уже не слухав її слів. Прикриваючи очі рукою, він вдивлявся вбік крізь пропливаючі клуби диму й куряви.
— Що наробили оці безумці. Дивись: велика ріка Джейхун вийшла з берегів і суне на нас… Вона змиває будинки; вони розвалюються, як дитячі іграшки. Дивись — високі тополі, наче підрубані, з тріском падають… Оці тупоголові, нещадні дикуни зруйнували стародавню греблю, яка вже тисячу років стримувала течію могутньої, багатоводної ріки…[125] Тепер ріка, геть усе розтрощуючи на своєму шляху, заллє і знищить усе багатолюдне місто… Гюль-Джамал, треба негайно тікати з цієї старої башти: під натиском води вона завалиться і нас розчавить…
Уже більша частина міста була зруйнована безперервними штурмами полонених, яких монголи гнали на приступ. Однак жителі Гурганджа захищалися з одчайдушною лютістю. Монголи брали квартал за кварталом. Вони звикли битися в полі, з коня, і насилу посувались вузькими вулицями, заваленими уламками палаючих будівель, але вперто наступали і влучно вражали захисників довгими стрілами.
Найлютішими бійцями були ремісники Гурганджа, вони знали, що коли потраплять у полон, їхня доля наперед вирішена: найвправніших і найдужчих монголи відішлють на свою далеку батьківщину, а решту, непридатних, переб’ють.
Дружини й дівчата билися на стінах і дахах будинків поруч з своїми батьками, чоловіками і братами. І якщо хто-небудь з них, вражений стрілою, падав, жінки безстрашно складали перед пораненими стінку з цегли й землі, щоб захистити його від нових стріл.
125
«Монголи самі зруйнували греблю, після чого вода хлинула і затопила все місто. Будівлі зруйнувались, і на їхнє місце прийшла вода». (Ібн ал-Асір, XIII ст.)