Позираючи на руку Субудая, що швидко пересувала боби, Джебе розповів про те, що чув від полонених, і радив використати Плоскиню як провідника.
— А що роблять зараз кипчацькі хани? — перебив Субудай.
— Всі вони злякалися, — відповів Плоскиня. — Коли ваші татари примчали в їхнє місто Шарукань, кипчацькі хани розбіглися — одні до руського краю, інші на болота.
— Хто втік до урусів?
— Багато втекло, і перший утік головний їхній багач Котян, і половці лукоморські, і Токсебичі, і Багубарсови, і Бастєєва чадь, і інші.
Субудай одірвався від бобів і пильно втупився очима в Плоскиню.
— А де ж тепер головне військо урусів?
— Хтот крім бога, це знає?
Субудай з’їжився, його обличчя скривилось, і розплющене око спалахнуло гнівом. Він посварився скарлюченим пальцем з обгризеним нігтем.
— Ти говори все, що знаєш! Не замітай сліди! А то я покладу тебе під дошку, а на дошку посаджу двадцять нукерів. Тоді ти запищиш та й здохнеш…
— А навіщо мені мовчати?
— Кажи, де тепер уруські князі? Чи готуються уруси до війни?
— Дай зміркувати! — сказав Плоскиня і, розставивши довгі ноги, закотив догори очі.
Субудай разів зо два підозріло зиркнув на бродника і знову почав пересувати на килимі боби. Нарешті, він зашипів:
— Слухай-но ти, степовий бродяго! Якщо ти мені все до ладу розкажеш, то вже дам тобі нагороду. Дивись сюди на боби. Бачиш оцю низку бобів — Це ріка Дон… А оця довга низка — це ріка Дніпро… Підійди сюди ближче й покажи, де повинно бути місто урусів Київ?
Плоскиня ступив крок, але обоє монгольських вартових кинулися на нього і зірвали пояс з мечем. Тоді бродник, обережно опустившись на коліна, підповз до Субудая.
— Так! Розумію! — говорив він, зморщуючи лоб і зсовуючи хутряну шапку на потилицю. — Ось це наш Дніпро… А це гирло Дніпра біля моря, де Олешшя… А ось. тут мала річечка, — це, певно, Калка, де ми стоїмо зараз… Але ти послухай, мій найсвітліший хане! Адже Дніпро не так тече просто з півночі на південь, а як зігнута рука, рогом. Ось тут, де плече, — це місто Київ, а де кулак, — там уже Чорне море. А де випирає у степ лікоть, — там на Дніпрі острів Хортиця, і ось, біля Хортиці, тобто коло ліктя, збирається руське військо. — Плоскиня пересунув боби так, що Дніпро вигнувся, рогом.
— Скільки звідси до Києва? — спитав Субудай. Він вийняв з торби разом з бобами жменю золотих монет, підкинув їх на долоні і поклав біля себе.
У Плоскині очі розгорілись, і він облизав язиком сухі губи.
— А нащо тобі Київ? Від Києва руси не підуть. Адже до Києва звідси далеко, верст шістсот…
— Що таке «верст»? — розсердився Субудай. — Не розумію «верст»!.. Ти скажи мені, скільки до Києва кінських переходів?
— Якщо звідси на Київ поїдеш на одному коні, то будеш навпростець їхати днів дванадцять. А на двох; конях — проскачеш за шість днів.
— От тепер ти мені став говорити до ладу.
— Але руси від Києва просто у степ не ходять. Вони спускаються на човнах по Дніпру до «ліктя», ось до цього рогу, до острова Хортиці. Тут вони переправляються на другий бік і тут «Залозним шляхом»[143], короткою дорогою ідуть сюди на Лукомор’я. Тут доброго кінського ходу всього днів три-чотири, а на двох конях проїдеш і за два дні.
— Лише два дні? — здивувався Субудай. — За два дні уруси можуть пройти сюди від Дніпра?
— Бачиш, ось звідси, де закрут, від Хортиці, наші руси часто нападали на половецькі кочовища. Якщо їхати без возів, то за два-три дні проїдеш.
Субудай, очевидно, був задоволений, одержавши важливі для нього відомості. Він посміювався, плескаючи себе по коліні, і наказав подати кумис. Він докладно розпитував Плоскиню про дороги, про броди через ріки, про військо урусів; про те, які в них коні, як озброєні ратники, чи добре б’ються?
— Б’ють вони здорово, особливо сокирками й звичайними сокирами.
— Скільки у цих урусів війська?
— Якщо всі ближні князі приведуть до Хортиці свої дружини: київські, чернігівські, смоленські, галицькі, волинські й інші, які дрібніші, то в степ вирушить піхотинців, стрільців і вершників тисяч п’ятдесят[144].
— Значить, в урусів п’ять туменів? — сказав Субудай і поклав п’ять золотих монет біля того «закруту» в Хортиці на Дніпрі, де починався похід у степ. — А скільки вершників виставлять кипчаки?
— Мабуть, теж набереться тисяч з п’ятдесят. На цьому боці Дніпра уже зібралася незлічена хмара кипчаків.
Субудай поклав іще п’ять золотих.
— Отже, проти нас буде всього десять туменів урусів і кипчаків? — зауважив Субудай і подивився на непроникного, мовчазного Джебе. — Пам’ятаєш, Джебе-нойон, з яким військом від чорного Іртиша ми пішли на Хорезм. Покажемо тепер, чи добрі ми учні «потрясателя всесвіту» Чінгісхана!
143
«Залозний шлях» — дуже давній торговий шлях від Азовського моря до Дніпра. «Залозний» виникло від стародавньої вимови слова «залізо», тому що цим найкоротшим шляхом караванами привозили залізо, що було за старих часів цінним металом і доставлялося з Китаю та інших місць Азії (Забєлін, Брун). Це наймення — «Залозний» збереглось у зміненій назві станції «Лозова».
144
Чисельність руських і половецьких військ Плоскиня навмисно перебільшив, щоб налякати монголів. Насправді їх було значно менше. Літописи точного підрахунку не дають.