На ганок княжого дому вийшли парами десять дружинників, усі, як один, ставні, в кольчугах і шоломах, з короткими списами. Вони зійшли східцями і зупинились обіч сходів, чекаючи князя Мстислава Романовича.
Він вийшов поволі, спираючись на посох з позолоченим орлом. Суворі очі з прямими бровами дивилися втомлено й нерадісно. Ледь роздвоєна сивувата борода, хрест і золота іконка на грудях, парчевий каптан, весь іконописний образ князя свідчили більше про його щиру побожність і нічні молитви, ніж про військові турботи. Князь, злегка накульгуючи, зійшов сходами і зупинився на останній приступці.
— Просимо милості, гості дорогі! — сказав він сумним, наче пригніченим турботою голосом.
Усі князі на дворі почали кричати разом, перебиваючи один одного:
— Навіщо нас викликали? Рятувати диких половців? Не бачити б їм світу-сонця! Без них стане легше! Нехай самі себе рятують, а ми подивимось!
Огрядний хан Котян відокремився він натовпу і, перевалюючись на кривих ногах, поспішив до ганку. Торкнувся рукою землі, торкнув гаптоване золотом убрання князівське і, захлинаючись, сказав:
— Княже найсвітліший! Ти раніше був ласкавий до мене, як і я до тебе! Будь нам замість батька! Допоможи прогнати злобний народ хана Чагоніза! Наче вовки, шастають по нашій землі ці лиходії, яких звуть татарами. Всю нашу землю сьогодні у нас відняли, а завтра прийдуть до вас і вашу Руську землю візьмуть. Бороніть нас! Якщо не допоможете нам, всі ми нині порубані будемо, а ви, руські, завтра будете побиті! Треба нам усім з’єднатись і оборонятись однією раттю.
— Не каркай! Чого наплів! — лунали невдоволені голоси. — Тихше, дайте говорити! Навіщо без пуття лаятись?
Другі заперечували:
— Половці — вороги наші! Вони зараз на нашій землі без моці й сили — Перебити всіх і багатство їхнє забрати!
Нові голоси, перебиваючи один одного, змішалися в дикий галас. Князь київський безпорадно озирався, піднімав руки. Крики посилювались.
Князь Мстислав Удатний, рішучий і швидкий, зійшов на східці ганку.
— Князі преславні, і воєводи чесні, і всі молодці руські! — говорив Мстислав. — Чи не всі ми сини однієї землі святоруської? Забудьмо старі сварки, і чвари, і війни з половцям! І ми їх били і полонили, і вони нас палили й громили… Зараз тяжкі дні настали і для половців, і для нас. Коли наступає новий, невідомий ворог, краще дружба, ніж війна з половцями. Якщо ми зараз їм не допоможемо проти безбожних татар хана Чагоніза, то половці можуть до них перейти, і сили ворожі стануть ще більшими.
— А що за люди татари? Може, вої прості, простіші, ніж половці. Скільки їх?
— Хан Котян разом з аланами бився проти татар Чагоніза. Каже, що нападають вони дружно, рубаються завзято. Прийшли вони здалеку, пройшли країну Обезів[153] і Залізні Ворота. Самим половцям було не під силу спинити татар. Розграбували татари намети половецькі, взяли в полон і дружин, і коней, і худобу, і всі багатства Котяна та інших половецьких воєвод… Тепер татари так ополонились, що не знають, куди дівати свій полон, обжерлись, як пес на падлі, і поставили свої багаті товарища[154] біля Лукомор’я на берегах Хазарського моря… А самі татари без нічого, на конях, без возів, вирушили на Руську землю. А коли хто каже, що я не заради землі святоруської стараюся, а заради мого тестя, тепер убогого хана Котяна, то все це на мене чорна брехня!..
Натовп слухав уславленого князя Мстислава, затамувавши дух. Почулись окремі вигуки:
— До берега Хазарського моря далеко, днів з двадцять ходу.
— Не вперше нам зустрічати незваних гостей! Князю київському доведеться зустрічати їх, нехай він і журиться про це!
Натовп гудів, знаючи, що нема у князів єдиної братньої любові, нема єдиної волі, і відчувається в них давнішня злоба, і печуть їх старі рахунки.
Почувся спів. Церковна процесія у парчевих ризах з’явилася в потрібний час, щоб утихомирити розпалені пристрасті й суперечки князів. Чотири широкогруді диякони, розмахуючи кадилами, хлопчики з засвіченими товстими, як рука, восковими свічками, старі протопопи з металевими хрестами в руках, нарешті митрополит у великій золотій митрі, смаглявий чорнобородий грек, підтримуваний під руки двома хлопчиками, — всі наблизились до ганку, протягло співаючи, і зупинились, одразу внісши тишу.
Князь київський підійшов до митрополита, схилився, склавши долоні, поцілував благословляючу старечу руку і тихо шепнув:
— Скажи повчання, святий отче! Умов князів стояти дружно, любовно, забувши старі кривди!
Митрополит піднявся на ганок, благословляючи всіх на три сторони і почав говорити завчену промову, погано вимовляючи руські слова: