Гремислав співав про сміливий похід Ігоря Святославовича на половців, про сварки і розбрат князів, про марну загибель через це хоробрих руських воїнів, про те, як оці сварки «відчиняли ворогам ворота на Руську землю»…
Багато хто, слухаючи це, схилив голову на руки й замислився: чй не таким лихом загрожує зараз незгода і взаємна зненависть князів і чи не загублять оці чвари і ворожнеча велику руську справу — захист рідної землі?..
Розділ восьмий
ПЛАН СУБУДАЙ-БАГАТУРА
Субудай викликав десять своїх тисячників. Джебе прийшов так само з десятьма. Сиділи всі в юрті колом, і старі і молоді. Слухали, що говорить Джебе, А Джебе дивився поверх голів і немовби щось бачив удалині.
— Київ — багате місто… — говорив Джебе. — Будинки для молитви мають дахи високі, круглі, і покриті вони щирим золотом. Ми обдеремо оці золоті дахи і біля намету Чінгісхана поставимо коня, відлитого з чистого золота, такого ж великого, як його білий кінь Сетер.
— Піднесемо Чінгісханові золотого коня! — вигукнули монголи.
В урусів багато ханів; називаються вони по-їхньому «конязь». І всі ці хани — «конязі» — між собою гризуться, як собаки з різних кочовищ. Тому розгромити їх буде неважко. Ніхто не зібрав оцих «конязів» в один сагайдак, і нема в них свого Чінгісхана.
Такого іншого вождя, як наш великий Чінгісхан, ніде в усьому світі не знайдеш!
— Я кажу вам: ми повинні налетіти на уруську землю швидко, підпалити її з усіх кінців і захопити Київ поки… — І Джебе зупинився.
— Поки що? — спитали тисячники.
— Поки не прийшла ще відповідь на донесення наше єдиному й найвеличнішому.
— Чінгісхан накаже ждати його приходу! Чінгісхан захоче сам увійти в Київ! — говорили монголи. — Ми вже брали такі великі міста, як Бухара, Самарканд, Гургандж, і нам узяти Київ неважко. Ми повинні якнайшвидше взяти Київ.
Усі дивилися скоса на Субудая і ждали, що скаже цей хитрий і обережний «барс з відгризеною лапою». Він сидів, зігнувшись набік, і вдивлявся в кожного.
— Не так легко буде розбити урусів, як гадає Джебе-нойон, — сказав тисячник Гемябек.
— Урусів і кипчаків багато — сто тисяч, а нас мало, — двадцять тисяч, та ще один тумен різних волоцюг; вони розлетяться, як зграя горобців, якщо ми почнемо відступати. Небезпечно нам увійти в уруські землі, де багато, дуже багато сильного війська. Нам не можна йти на Київ… Звідси нам треба йти назад, під могутню руку Чінгісхана…
— Чи не згадаєш ти, хоробрий багатуре Гемябек, — сказав Джебе, — що цзиньців[155] було ще більше, ніж урусів, коли ми разом з тобою й іншими багатурами вдерлися в їхні оброблені рівнини за великою китайською стіною?
Субудай заворушився і замахав рукою. Всі притихли і нахилилися в його бік.
— Починаючи справу, треба згадати, як раніше діяв «єдиний». І потім треба подумати, що він зробив би на нашому місці, — поволі говорив Субудай. — Спершу треба перехитрити ворога, погладити його по щетинці, щоб він замружився і, розкинувши лапи, розтягнувся на спині… А тоді кидайтеся на нього і перегризайте йому горлянку!
Всі випростались і перезирнулись. Тепер стало ясно, що доведеться робити. Нічого й думати про повернення назад під захист могутньої руки великого кагана… Субудай говорив далі:
— Урусів багато! Вони такі сильні, що могли б нас розчавити, як чавить на дорозі нога верблюда сонну сарану. Але в них нема порядку! Їхні «конязі» завжди між собою гризуться. Їхнє військо — це стадо дужих биків, які бредуть степом в різні боки… Однак в урусів є свій Джебе! Його звуть багатур Мастисляб… Кажуть, що цей Мастисляб багато воював і до цього часу бачив тільки перемоги, але в них нема свого Субудай-багатура, щоб, коли Мастисляб зарветься вперед у небезпечне місце, його підтримали й виручили!..
— Ми його спіймаємо, оцього Мастисляба, й одвеземо до Чінгісхана! — вигукнули монголи.
— Я обіцяю, — додав Субудай, — що той, хто спіймає Мастисляба і зніме його золотий шолом, той сам одвезе його до Чінгісхана.
Нарада тривала довго. Всі говорили пошепки, щоб вартові нукери не почули рішень монгольських полководців.