Субудай довго кашляв і мовчки похитував головою. Він нагнувся до Тохучара і теж пошепки на вухо сказав:
— Я не знаю, що написано в листі найвеличнішого… Не слухатися його не можна. Може, єдиний бажає нам удачі, а може, він наказує повернутися назад?.. Тоді мої воїни відмовляться битись… А завтра сюди прискачуть уруси. Якщо я піду звідси саме перед битвою, що вони подумають?.. Вони скажуть, що військо великого Чінгісхана, побачивши тільки уруську бороду, вже показує кінські хвости…
Субудай замовк і знову довго кашляв.
— Я не бачив листа!.. Я нічого не чув про нього!.. Зараз я лягаю спати, а вранці, коли проспіває півень, я вирушу назустріч урусам… Якщо бог війни Сульде, бог вогню Галай та інші наші боги збережуть мене від стріли й меча, то ми зустрінемося з тобою після битви, і ти перед усім військом передаси мені листа найвеличнішого… Прощай!
Субудай двічі за ніч роздував жарини в багатті і підкидав сухе гілля. Він позирав на золотистого півня, прив’язаного срібним ланцюжком за ногу до грат юрти. Той сидів настовбурчений, не звертаючи уваги на хазяїна. Розплющивши кругле блискуче око, півень знову затягнув його білою повікою.
А на ранок Субудай задрімав. Півень раптом голосно заспівав і залопотів крильми. Зараз же в юрту ввійшов старий раб Саклаб і почав розпалювати багаття. У сусідній юрті двоє шаманів, наслідуючи співові півня, кричали:
Субудай скоса глянув на Саклаба, — що з ним? Старий уруський раб, розстеляючи на повстині шовковий достархан, мав особливо урочистий вигляд: сиве волосся розчесане на два боки і перев’язане ремінцем, на загорілій зморшкуватій шиї з’явилося намисто з ведмежих зубів… Саклаб вийшов і повернувся з блюдом вареного рису і дрібно накришеної баранини. Він поставив блюдо перед Субудаєм на шовкову хустку і поруч поклав кілька тонких коржів, складених учетверо.
— Ось тобі плов по-гургандзьки з червоним перцем…
Навіщо ти одягнув ведмеже намисто? Радієш, що побачиш своїх братів урусів?.. — Субудай близько нахилився до рису і недовірливо обнюхував його.
Отрута! Нагодуй ним твого покійного батька! — прошипів Субудай і відштовхнув блюдо.
Я раб, я нікчемніший за собаку, — покірно сказав Саклаб, — але за моє довге життя я ніколи нікому не зробив зла.
Субудай нахмурився.
— Візьми блюдо, неси за мною! Субудай-багатур хоче молитися.
Шкутильгаючи і віддихуючись, старий полководець вийшов і зупинився біля юрти. Він ще звечора віддав війську наказ: «Вранці після першого півня вишикуватись на рівнині позад горбів».
Вершники їхали по всіх напрямках, деренчали ріжки, стукотіли барабани, лунали крики воїнів, що підганяли коней.
Перед юртою коло багаття сиділо двоє старих шаманів у високих шапках, кошлатих шубах шерстю наверх, увішаних брязкальцями. Помітивши полководця, шамани завили, вдарили в бубни і, пританцьовуючи, пішли по колу біля вогню.
Субудай дав останні розпорядження:
— Юрти, килими і повстини тут покинути! Ти, Чубугань[157], поїдеш разом з в’ючними кіньми. Візьми з собою моїх трьох барсів, півня і старого Саклаба, та наглядай за ним. Чи не збирається він сьогодні втекти до своїх урусів… Коней!
Тургауди привели коней; двоє з них були змінні інохідці і шестеро в’ючних. Вони везли важкі шкіряні сакви. Говорили, нібито в цих саквах Субудай возив зібране ним золото.
Субудай підійшов до бурого кошлатого молодого в’ючного коня і подав знак Тургауду. Двоє вхопили коня за повід, стали його погладжувати і підвели до багаття. Саклаб стояв тут-таки з блюдом рису. Субудай брав здоровою лівою рукою жмені рису, кидав у вогонь і протяжно молився:
Обидва шамани повторювали заклинання Субудая і поволі били в бубни. Коли полководець скінчив, шамани вхопили блюдо з рисом з Саклабових рук і, сівши на землю, почали, голосно плямкаючи, жадібно пожирати рис.
Субудай вийняв вузький ножичок і зробив надріз на плечі бурого коня. Той забився, темна кров потекла по шовковистій шерсті. А Субудай, міцно вчепившись рукою за холку, припав губами до пораненого місця, висмоктуючи кров.