Тургауди стояли не рухаючись і шанобливо спостерігали, як полководець перед важливою битвою насичувався гарячою кінською кров’ю.
На горб піднявся воїн у залізному шоломі і сталевих латах. Він весь до брів був густо вкритий курявою. Його важко було впізнати. Субудай одірвався від бурого коня. На обличчі його, забрудненому кров’ю, блищало кругле допитливе око.
— Хто ти, багатуре?
Воїн приклав долоню до відкритої рани коня і мокрою від крові рукою провів по одягу Субудая.[158]
— Річ не міцна, хазяїн довговічний! Порох наверх, масло всередину! Я Джебе-нойон!
— Де уруси?
— Близько, зовсім близько! Скоро будуть тут… Мої сотні стикаються з ними і тікають, заманюючи сюди… Я з трьома сотнями стежу за Мастислябом… Він з своїм загоном їде спереду… Я хочу взяти його живцем!
— Сам не попадись йому в лабети!
Субудай сів на буланого інохідця. Поперед нього рушили вряд три монголи. Середній тримав рогатий бунчук з п’ятьма кінськими хвостами. Субудай поволі спустився з горба на рівнину, де чекала сотня тургаудів. Далі на випаленому степу з’їжджалися густі юрби вершників.
Розділ тринадцятий
БИТВА ПОЧАЛАСЬ
… Не встигли уруси зібратися для битви, як татари напали на них у великій кількості, і билися обидві сторони з нечуваною мужністю.
Першим показався на яристих берегах Калки галицький кінний загін князя Мстислава Мстиславовича Удатного. За ним прискакали половецькі вершники воєводи Яруна. Мстислав побачив широке коло покинутих татарами закурених юрт. У багатьох лежали килими і повстини, мішки з зерном, а в вогнищах попіл був ще теплий.
— Татари втекли звідси, як зайці, — говорили дружинники. — Де ж ми їх наздоженемо? Чи довго ще тягтись у спеку за смертю?
Князь Мстислав Удатний мав великий воїнський досвід — він усе життя провів у ратних справах, бився за кого завгодно, аби тільки знайшлася пожива. Він не зрадів від покинутого татарами табору, — не табір, а самі татари повинні були опинитися в його руках. Хоча Мстислав оголосив зупинку, але наказав загонові швидше готуватися до бою і надіти кольчуги. У розвідку князь вислав свого юного зятя Данила Романовича з волинцями. Нетерплячий воєвода Ярун так само вирушив з своїми половцями, щоб якомога швидше захопити втомлених, як всі вони гадали, знесилених татар.
Незабаром від князя Данила прискакав гонець:
— Татари зовсім близько! Татари тут! На горбах видно їхніх розвідників… Бачачи нас, вони ховаються… Що робити?
Князь зажадав свіжого коня. Дружинники підвели трьох осідланих коней. Двоє з них були угорські, гніді з чорними гривами, міцні, широкогруді. Зараз, укриті курявою, вони стояли понуро. Третій, подарунок тестя, половецького хана Котяна, був високий, сивий, з рудими цяточками туркменський жеребець. За злісний норов йому дали прізвисько Атказ[159]. Його насилу підвели двоє половецьких конюхів, повиснувши на поводі…
Мстислав скочив на Атказа і, стримуючи його невитрачену силу, спустився до ріки. Він наказав вершникам трохи напоїти коней і шикуватися. Князь не сподівався на якусь пастку з боку татар: він гадав, що вони уникають бою через нестачу сил, і тому вирішив одразу ж, не роблячи перепочинку, наздогнати татар, розметати їх і знищити.
Виблискуючий сталевий шолом з густою золотою насічкою і високий туркменський аргамак з лебединою вигнутою шиєю, вся молодецька постава сухого, жилавого князя Мстислава — чи не свідчило це все дружинникам, що він справжній витязь, що він любить вогонь і небезпеку битви, шукає ворога й кидається на нього і що його, загартованого в багатьох бойових сутичках і походах, недарма прозвано Мстислав Удатний…
Піднявшись на другий берег ріки, Мстислав почекав, поки підтягнулися вершники, які напували коней.
— Бог нам підмога! — крикнув Мстислав. — Посічемо безбожних татар! Не жалійте це отруйне плем’я! Вперед!
Увесь загін рушив риссю. Воїни оправляли зброю, сподіваючись, що зараз буде запекла січа…
Мстислав побачив спереду рівнину, де в хмарах чорної куряви проносилися татарські й руські вершники… Це був загін волинців, очолюваний двадцятитрьохрічним зятем князя Данилом Романовичем. Ось майнув голубий стяг його, гаптований золотом. Дружинники товпилися обіч князя Данила, охороняючи його, а татари кружляли по всіх напрямках, налітаючи, стикаючись, падаючи і б’ючись вигнутими довгими клинками.