— Що це? — спитав Субудай, показавши пальцем на північ.
— Це повертаються монголи Тохучара! — говорили тургауди. — Це кипчаки гонять биків!
— Ні, це йде свіже військо! — сказав Субудай. — Бийте на збір! Скликайте швидше всіх воїнів! Досить здирати чоботи з мертвих урусів! Буде новий бій!
Пронизливо задеренчали сурми. В кількох місцях, де йшла сутичка, відповіли сигналами інші монгольські сурмачі. Деякі монгольські вершники, залишаючи дорогу, де відбивалися руські, навскач мчали до горба, де виднілися п’ятихвостий бунчук Субудая і нерухомий, як кам’яний ідол, полководець на коні.
А з півночі, з степу, все ближче насувалися три хмари куряви. Потім курні хмари відокремились од землі, попливли в повітрі і поволі розвіялися. Субудай мовчки дивився в той бік. Його тургауди стиха заговорили:
— Ідуть три загони. Хто це? Якщо не кипчаки, то це уруські вершники. Там спереду очерет. Вони тепер ідуть через болото, тому й курява не встає… Дивіться, ось вони!
На полях, за якими тягнувся очерет, серед заростей верболозу показалися перші вершники на білих і рудих конях. З’являючись з усіх боків, виростаючи, немов з-під землі, групи вершників дедалі густішали і незабаром заповнили рівнину.
Деякий час вершники спокійно залишалися на місці, наче вишиковували свої лави. Вершники розтягувались півколом, показалися три трикутних прапори — чорний з золотом посередині і два червоних обіч.
Татари, що рубали беззбройних киян на шляху, оточені густою курявою, довго не помічали прибуття нового війська, і сутичка тривала, поступово посуваючись на захід до Дніпра…
Раптом середина прибулого війська рвонулася вперед і помчала з оглушливим криком, прямуючи в саму гущу бою.
Праве крило одірвалось і помчало далі, на захід, охоплюючи тих, що бились, а ліве крило, поволі, дедалі прискорюючи біг, подалося до того горба, де стояв Субудай— багатур.
Старий полководець вагався лише якусь мить. Він гукнув: «За мною!» Стьобнувши інохідця, він швидко спустився з горба і помчав у той бік, де стояло військо Тохучара. Там було порожньо — Тохучар взяв участь у битві, — і Субудай поскакав далі.
Але руські його не переслідували. Вони зробили півколо і помчали виручати киян, які відходили до Дніпра.
Субудай зупинився, розіслав гінців-нукерів скликати монгольські війська, які розтягнулися по шляху, наказуючи негайно повертатися до берегів річки Калки.
— Поки що перемога на нашому боці, — сказав старий полководець. — Уруси плодюче, затяте плем’я! З степу може ще з’явитися військо урусів і відріже нам повернення на батьківщину… Час повертати коней!
Джебе-нойон на чолі трьохсот вершників, міняючи коней, без перепочинку проскакав до Дніпра. Бродник Плоскиня, що супроводжував його як перекладач, розпитував поранених русів:
— Де Мстислав Удатний?
Деякі відповідали, що бачили його, коли він мчав, мов буря, на чортячому сивому коні.
На березі Дніпра Джебе помітив відпливаючий човен. В ньому червонів плащ Мстислава. Князь сидів на кормі і підтримував за повід коня, що плив за човном. У промінні вечірнього сонця яскраво виблискував золотий шолом Мстислава, але він не оглядався на залишений ним «злий берег».
Джебе наставив найкращу стрілу і натягнув тугий лук. Стріла, не долетівши до човна, плеснула по воді. Джебе зіскочив з коня, упав грудьми на землю і, обхопивши руками голову, розлючений гриз пожовклу суху траву…
Він підвівся, глянув ще раз на човен, що віддалявся з червоним плащем, і, не знаючи, на кому зігнати свою лють, вихопив кривий меч і на кілька частин розсік тепер йому не потрібного закованого бродника Плоскиню.
Джебе скочив на рудого коня і, повернувши в степ, поскакав назад, віддаляючись од шляху, де в чорних хмарах куряви тривали останні сутички і пересувалися тисячі людей.
У битві біля Калки і на довгому Залозному шляху загинуло чимало славних руських богатирів і рядових молодців. Вони полягли, виручаючи беззбройних київських воїнів, винищуваних татарами, які поклялися не зробити зла урусам, що здалися. Руські люди не забудуть тих, що загинули в цьому бою, — ростовського богатиря Альошу Поповича і його вірного щитоносця Торопа, рязанського богатиря Добриню Золотий пояс, відважного сподвижника Альоші — славного Якима Івановича та інших суздальських, муромських, рязанських, пронських хоробрих північних витязів[160].
Руські загони, які пробивалися сміливо, не кидаючи зброю, дійшли до Дніпра, де човни, що чекали на них, перевезли їх на той бік. А ті, що повірили татарським умовлянням і покидали мечі й сокири, майже всі були перебиті, як говорить стара пісня:
160
У 1223 р., взимку, в Суздальській землі, у «славному Ростові, красному місті», відбувся з’їзд і нарада дружинників, які служили у різних князів. Всі говорили, що на Русі «великий нелад», що князі один з одним не живуть у злагоді, і, на радість половцям, ляхам та іншим іноземцям, князі у цих усобицях женуть дружинників і своїх мужиків бити один одного.
На цьому з’їзді дружинники «поклали ряд» (уклали угоду) — їхати їм всім до древньої матері руських міст Києва і там служити лише одному великому князю київському. Дружинники вирушили після з’їзду з Суздальської землі на південь до Києва.
Почувши уже в дорозі, що всі південні князі разом з князем київським пішли до Синього моря (Азовського) походом на «татар хана Чагоніза», увесь загін дружинників звернув з головного шляху до південних степів і малоїждженими дорогами попрямував на з’єднання з руським військом, яке пішло вперед.
Калміуською стежкою північні витязі прибули до Залозного шляху саме того кривавого дня, коли татари, відібравши на слово честі зброю від київських воїнів, почали бити беззбройних.