Здалеку луною звучить крик натовпу:
— Хай живе Джелаль ед-Дін! Слава хороброму синові і наступникові хорезм-шаха Джелаль ед-Діну. «Забувши мене, вони вже ладні цілувати руки моєму синові? Треба покінчити з цим, годі! Я розчавлю того, хто стане на моєму шляху, — хай це буде багдадський халіф чи мій непокірний син! Годі!..»
Іще у напівсні шах почув біля себе шарудіння й відчув, як щось холодне торкнулося його обличчя. Страх і пристрасна жадоба життя примусили його враз напружити всі сили і схопитися. Шах розплющив очі і став тривожно вдивлятися в темні кутки кімнати.
Від великого вогнища у стіні[42] віяло теплом розжареного вугілля. Біля нього хтось сидів. Це дика степова дівчина, яку привезли вчора. Вона з жаху відсунулась, затуляючись руками.
— Хто ти?
— Аллах великий! Я Гюль-Джамал, туркменка з пустелі. Учора ввечері тебе сонного під руки привели сюди, і ти, як ліг, так одразу й заснув. Я боялася тебе, ти так страшно хропів і стогнав уві сні, немовби помирав. Це тебе душили нічні «діви». Вони літають у темряві над юртами і через верхній отвір проникають всередину, щоб терзати тих, у кого на серці вбивство.
— А що в тебе було в руці? — і шах стиснув її маленькі руки.
— Мені боляче! Облиш мене!
— Покажи, що було в руці?
— У мене нема і не було нічого. Хочеш, я заспіваю тобі нашу степову пісню про солов’я, що закохався в троянду? Або розкажу казку про перського царевича, який побачив у дзеркалі обличчя китайської княжни?
— Не треба казок ні про троянду, ні про царевича… А!.. Ось я знайшов піхви від кинджала. Чому ти прийшла до твого падишаха з ножем?
— Облиш мене! Старі вчать: «Не бий коня, втратиш друга…» — Гюль-Джамал вислизнула й відбігла. — Вай-уляй! Ти задушиш мене! Я тебе боюсь.
Вона кинулася до низьких стулчастих дверей і натрапила на двох служниць, що підслухували.
Шах, важко дихаючи, підійшов до вогнища. В його опуклих, як у бика, очах тремтіли червоні вогники. Він постукав очеретяною паличкою по мідній чашці. З стулчастих дверей з’явився старий слуга з цапиною борідкою і впав перед шахом на долоні.
— Оцю дівчину ввечері привести до килимової кімнати. Чи тут векіль і великий візир?[43]
— Всі чекають на тебе, найсвітліший, а також «пан новин»[44] і троє імамів.
— А хан Джелаль ед-Дін ще не приїхав?
— Опори престолу ще нема.
— Хай чекають. До мене в басейну приведи голяра пофарбувати бороду і банщиків розім’яти спину.
Хорезм-шах вийшов до сусідньої кімнати. Старий слуга, висхлий і згорблений, з червоними сльозавими очима, почав збирати подушки й ватяні ковдри і складати їх у ніші стіни. На килимі щось блиснуло. Старий нахилився й підняв добре відгострений кинджал з ручкою з слонової кістки.
— Це туркменський ніж… О, ці туркменки! їхнього гніву треба берегтись, як укусу отруйного павука каракурта. Передати зараз векілю чи сховати? А хто мене квапить?
Шах затягнув тугіше шнурок шовкових просторих шароварів, обмотав огрядне черево смугастим шарфом, засунув за пояс ніж у срібних піхвах, накинув на плечі довгу, криту парчею соболеву шубу. З ніші в стіні шах обережно вийняв вправно звиту білу чалму і звичним жестом насунув її на довгі напівсиві кучері.
Стримуючи дихання, шах прислухався біля дверей, стискаючи холодне руків’я ножа. «Обережний завжди готовий відбити напад. У темряві звивистих переходів палацу може раптом вразити рука ізмаїліта[45], підісланого моїм заклятим ворогом, халіфом багдадським…»
— Ти тут, векіль? — спитав він півголосом.
— Я давно жду мого повелителя.
Шах відсунув дерев’яний засув і прочинив двері. Тьмяно освітлені двома олійними світильниками, низько нагнувши спини, стояли близькі сановники.
Всунувши босі ноги в жорсткі, охололі за ніч туфлі, Мухаммед пройшов до другої кімнати. Там чекали слуги. Один тримав глиняний світильник, другий — срібний таз, третій — глечик з вигнутою вузькою шийкою.
Вони допомогли шахові зробити обмивання біля водойми, де вода стікала в отвір у камінній підлозі. Четвертий слуга подав на витягнутих руках довгий, гаптований шовком рушник і надів на пухлі ноги повелителя вовняні узорчаті носки.
Поки хорезм-шах займався одяганням, векіль повідомляв про останні новини.
42
У Середній Азії в XII ст. не знали печей і розпалювали багаття або посеред кімнати, що мала витяжний отвір у стелі, або у ніші в стіні.
43
Векіль — доглядач палацу; великий візир (або везир) — начальник державної канцелярії і всіх чиновників.
45
Ізмаїліти — шіїтська секта вбивць, душителів, дуже могутня в XIII ст., яку згодом розгромили монголи.