Вулиця, завішана зверху циновками, була у присмерку. Проміння сліпучого сонця падало косими смугами, освітлюючи то пару жовтих чобіт, розшитих рожевим і зеленим шовком, то круглий залізний щит, на якому викарбувано сріблом напис із корану, то смугасті тканини, що їх торговці розгортали перед кочівником у малахаї, обшитому вовчим хутром, чи перед купкою жінок у яскравому, строкатому вбранні.
Кузня хазяїна Кари-Максума в Ковальському ряду була крайньою. Звідусіль линув гуркіт молотків, брязкіт залізних листів. Тут ковалі виготовляли зброю: криві шаблі, короткі ножі, наконечники списів.
Раби — перси й уруси — працювали в самих шароварах, у шкіряних пропалених фартухах. Нагнувшись над ковадлом, вони вибивали молоточками майстерні узори на мідних тазах. Інші, хрипко віддихуючи, били важкою балдою по розпеченій штабі заліза. Забруднені сажею хлопчики стояли біля міхів, роздуваючи в горнах вугілля, і бігали з дерев’яними відрами по воду.
Хазяїн Кари-Максум, товстий і широкоплечий, з пофарбованим червоною фарбою кінцем сивої бороди, незлобиво лаючи робітників, сидів на глиняній призьбі, покритій обривком килима, і відповідав на привітання перехожих. Біля нього двоє рабів, один молодий, з випаленим тавром на лобі (за те, що намагався втікати), другий старий, з байдужим закуреним обличчям, рівномірно били невеликими молотками по пучкові залізного дроту. Вони робили найціннішу роботу: не розжарюючи клинка на вугіллі, виробляли холодним способом знамениту узорчату дамаську сталь — «джаухар».
— Ти чого сюди прийшов? Завертай назад! — крикнув хазяїн. — Чи ти думаєш, що я візьму до себе в майстерню каторжника, який побував у Зиндані?
— Дозволь мені взяти молоток, я сам розіб’ю кільце…
— Щоб ти бруднив твоїми злочинними руками мої молотки? Йди геть, доки я не припік тебе щипцями!
Туган одійшов, сповнений гніву за незаслужену образу. Хлопчик ладен був піти світ за очі. Неуважним поглядом він втупився в дервіша, що сів біля стіни. Промінь сонця, пробившись між циновками навісу, яскраво освітив його строкатий плащ, пошитий з клаптів усіх кольорів.
Дервіш, мурмочучи півголосом священні вислови, нашивав великою голкою рожевий клапоть поверх вицвілих синіх, рудих і зелених латок.
Туган стояв, похитуючись від образи й відчаю. Чорна тінь його стрибала, падаючи на коліна дервіша.
— Бачиш, хлопчику, — сказав дервіш. — Я пришив нову латку до мого плаща, а на латку падала твоя тінь. Разом з латкою я пришив твою тінь. Тепер ти міцно прив’язаний до мене і будеш, як тінь, ходити за мною.
Хлопчик кинувся до дервіша і присів біля нього.
— Ти кажеш правду чи смієшся? Я служитиму тобі і робитиму все, що ти накажеш, тільки не проганяй мене!
Дервіш похитав головою.
— Я чув, як цей гордовитий хазяїн проганяв тебе. Чого журишся? Хіба світ став тісний? Будь моїм провідником! Підемо разом звідси до благородної Бухари; Ніколи не залишайся там, звідки тебе женуть, і йди з довірливим поглядом до тих, хто тебе кличе… Тепер ти пришитий до плаща дервіша, і почався час твоїх нових блукань. Іди за мною, мій молодший брате!
Постукуючи посохом, дервіш пішов уперед, а за ним, шкутильгаючи, плентався виснажений Туган. Проминувши кілька кузень, дервіш зупинився на розі вулиці. Там була площадка, де закурений мандрівний коваль порався біля ручного горна. Він був схожий на живий скелет, обтягнутий шкірою. Але тонкі руки звичними прийомами працювали молотком і кліщами на невеликому переносному ковадлі, і один по одному рівномірно і швидко падали в дерев’яну миску з водою виготовлені ковалем чорні дрібні цвяхи.
— Гей, шановний уста![53] Чи зумієш ти розклепати оце залізне кільце і не поранити хлопчика?
— Якщо ти даси мені два чорних дирхеми, то я це зроблю, — сказав коваль, нахилившись до кільця. — Добре, міцне залізо дає падишах на кайдани в своїх в’язницях. Якщо ти мені даси на додачу ще срібний дирхем, то я тобі з цього заліза зроблю чудовий ніж.
Дервіш витяг з-за пояса гаманець і показав старому срібну монету.
— Хай буде так, як ти кажеш… Але бачиш на кільці напис: «Навіки і до смерті»? Так ти зроби такий ніж, щоб цей напис на ньому зберігся.
— Буде тобі такий ніж, — промурмотів старий і штовхнув Тугана. — Став ногу на ковадло!.. — Пошепки він додав: — «Навіки і до смерті» бийся з шахом та його катами!..
Розділ п’ятий
ЩЕДРІСТЬ
Постукуючи посохом, дервіш Хаджі Рахім ішов вузькими вулицями величезного центрального базару Гурганджа.