«ТУРКАН-ХАТУН, ВОЛОДАРКА ВСЕСВІТУ,
ЦАРИЦЯ ВСІХ ЖІНОК СВІТУ».
Шах Мухаммед оглянувся, розшукуючи свого старшого сина Джелаль ед-Діна. Він боявся зустрітися з ним поглядами. Але його не було. Векіль прошепотів на вухо хорезм-шахові:
— Хан Джелаль ед-Дін, побачивши стільки кипчацьких воїнів, сказав: «Я не баран, щоб іти на кипчацьку бойню», — і, звернувши набік, помчав геть, як вітер.
Розділ сьомий
ПОЛОНЯНКА ГАРЕМУ
На векіля було покладено важкі турботи — дбати про «добрий настрій» трьохсот дружин хорезм-шаха. До його обов’язків входило також стежити за їхньою поведінкою і, в разі тривожних ознак легковажності, доповідати про це самому володареві Хорезму.
Одержавши від шаха Мухаммеда наказ виявити думи, зітхання і сльози дівчини, привезеної з туркменського степу, векіль викликав ворожку Ілан-Торч («Луска змії»), яка добре вміла розгадувати хитросплетіння жіночого лукавства. Вона ж була і ворожка, і знахарка, і оповідачка веселих та страшних казок.
Вислухавши туманні слова векіля, «Луска змії» зрозуміла, що його непокоять три запитання: чи нема в степу бравого джигіта, за яким зітхає молода Гюль-Джамал, чи провадить вона таємні переговори з волелюбними туркменами і чи був у неї кинджал у ту ніч, яку вона провела у шаха.
— Все зрозуміла! — сказала «Луска змії», підставляючи долоні.
Векіль сипнув їй кілька монет.
— Але серед монет я не бачу жодної золотої?
— Принеси важливі новини, дістанеш золоту…
Стара ворожка, худа і смаглява, з великими срібними кільцями у вухах, ввійшла у хвіртку подвір’я нової перлини гарему й зупинилась. Примруженими чорними очима вона озирнула невеликий дворик, оточений високими стінами. Як звичайно у дворах інших шахинь, з одного боку тягнулась одноповерхова довга будівля без вікон з терасою, на яку виходило п’ятеро розчинених стулкових дверей. Посеред двору протікав струмочок і впадав до круглого басейну. По боках пишно цвіли дві клумби троянд. У глибині, біля стіни, під високою розлогою тополею самотньо стояла пишна туркменська юрта, обтягнута білою повстю і кольоровими мотузками.
Оправляючи смугастий плащ, Ілан-Торч попрямувала до басейну. Невеличка, дуже смаглява дівчина з довгастими чорними очима сиділа на кам’яній сходинці. Вона брала з голубої кашгарської чашечки зернятка вареного рису і кидала їх крихітним сріблястим карасям. Ілан-Торч упала на камінні плити і, цілуючи край малинової сорочки, почала низьким співучим голосом:
— Салям тобі, ненаглядна «Усмішка квітки»! Дай поцілувати твої осяйні руки, торкнутися твоєї тіні!
Ворожка сіла біля дівчини. Слова ніжності, захоплення й лесощів линули безперервним, звичним потоком, а сама вона думала: «За що падишах полюбив її? Вона маленька, смаглява, як абрикос, нема в ній пишності й огрядності інших красунь шахського гарему! Воістину примхи наших володарів безмежні!»
— Що говорять зараз у степу? — перебила її Гюль-Джамал.
— Недавно один степовий хан прислав по мене верблюда, щоб я вилікувала його від туги за коханою дівчиною. Всі там тебе згадують, всі називають щасливицею. «Хорезм-шах, кажуть, більше за всіх дружин любить нашу туркменську красуню, надів на всі її пальці персні з самоцвітами, з яких летять голубі іскри, поставив білу юрту з перськими килимами і щодня присилає їй із своєї кухні смажених фазанів і качок, начинених фісташками…»
— Я тільки називаюся дружиною падишаха, але я триста перша дружина! Я б воліла бути дружиною простого джигіта. У степу мені заздрять, а я сумую за вітром, який проносить по Каракумах пахощі полину і вересу. А тут болить голова від постійного чаду шахської кухні. Навіщо мені біла юрта, коли я нічого не бачу, крім оцього сірого муру, сторожової башти з вартовим і старої тополі? Одного разу я хотіла вилізти на вершину дерева, щоб побачити голубу далечінь, степів, але євнухи стягнули мене. Потім вони зрізали навіть мотузок від гойдалки. Скажи, хіба це щастя?
— О, коли б я мала хоча б соту долю того, що є в тебе, я була б щасливою. Але мені ніхто не дасть качки з фісташками.
— Дівчата, — гукнула Гюль-Джамал, — приготуйте достархан. А ти, жінко, поворожи мені.
Дві рабині підбігли до білої юрти. Підійшла стара туркменка з червоною пов’язкою на голові, обшитою срібними монетами, й опустилася на землю. Пильним поглядом вона стежила за ворожкою. «Луска змії» розстелила на кам’яній плиті шафранову хустку і висипала з червоної торбинки купки білих і чорних бобів. Тонкою кістяною паличкою вона проводила кола по розсипаних бобах і вимовляла незрозумілі слова на мові кочового племені люлі[56]. Розширюючи блискучі чорні очі і поводячи голубими білками, вона стала пояснювати хрипким шепотом: