— Ось що говорять боби, як мене старі люди вчили. Є в степу джигіт, хоч і молодий, а великий батир. Тигра зустріне — не боїться, стрілу в нього пустить. Десять розбійників зустріне, — першим на них кидається і всіх рубає. Цей джигіт за тобою страждає, не спить уночі, все слухає любовні пісні співця-бахші і дивиться на небо… «її очі, — каже, — як оці зірки». Я бачу, що ти зітхаєш? Хіба я правду кажу?
Гюль-Джамал здригнулася. Задзвеніли золоті і срібні монети, нашиті на сорочці. Вона взяла одну монету і хотіла її одірвати, але монета це піддавалась.
— Ене-джан, принеси ножиці!
Ілан-Торч прошепотіла вкрадливо:
— А де твій маленький ножик з білою ручкою? Як степова дівчина, ти завжди його носила за поясом.
Тінь тривоги гайнула по обличчю Гюль-Джамал. Стара туркменка поважно підвелась і принесла з юрти великі ножиці, що. ними обстригають нитки, коли тчуть килим. Гюль-Джамал зрізала з сорочки тоненьку золоту монету і стисла її в смаглявій руці.
— Ти зараз вигадала казку про нудьгуючого джигіта.
Чому ти не називаєш його імені?
— Боби мені не кажуть цього. Тільки серце твоє підкаже ім’я того, хто безмежно кохає.
— Кипчаки мене силоміць вивезли сюди до гарему падишаха, коли в степу багато джигітів змагалися за мене. Але хіба нас, дівчат, питають старі, до кого поривається наше серце?
— Ця сорока-білобока все сплутала, — сердито перебила стара туркменка. — У дружини падишаха може бути на серці лише одне ім’я — нашого володаря, Мухаммеда хорезм-шаха, прекрасного, як Рустем[57], і хороброго, як Іскендер. І кожна жінка у палаці живе тільки для нього і тільки про нього думає. Не слухай оцю лукаву жінку, Гюль-Джамал!
Розчинилася хвіртка, і ввійшов огрядний євнух у величезній білій чалмі і поманив ворожку. Вона підбігла до всесильного сторожа гарему і пошепталася з ним. Повернувшись, вона впала на плиту і, торкаючись пальцями краю одягу Гюль-Джамал, сказала:
— Прости мене, негідну. Зараз мати нового наслідного принца Озлаг-шаха викликає мене до себе для ворожіння. Нема часу посидіти спокійно… — вона ще раз поцілувала одержану золоту монету і, простуючи за євнухом, зникла за хвірткою.
Розділ восьмий
«ГОНЕЦЬ СКОРБОТИ» МОЖЕ ПРИНЕСТИ РАДІСТЬ
Хорезм-шах займався державними справами в одному з найвіддаленіших покоїв. «І стіни мають вуха», — але їх не могло бути в цій кімнаті без вікон, завішеній килимами і схожій на криницю, де тільки вгорі, в отворі стелі, вночі світилася зірка.
Тут шах не боявся вести бесіду віч-на-віч з головним катом чи вислухувати від векіля палацу про нові витівки його нудьгуючих численних дружин. Тут шах віддавав пошепки накази: таємно задушити необережного хана, який говорив на бенкеті зухвалі слова про свого повелителя, чи послати вершників з закутаними обличчями до садиби старого скупого бека, що давно вже не привозив йому блюда золотих монет. Не раз, після таємної бесіди шаха в килимовій кімнаті, з високої башти на світанку падав з одчайдушним криком невідомий і розбивався об каміння. Не раз при тьмяному світлі півмісяця кати кидали з човна у темні води стрімкого Джейхуна мішки з живими людьми, небажаними шахові. Потім над широким простором ріки линула пісня:
А гребці підхоплювали приспів:
Цього вечора Мухаммед сидів похмурий, мовчазний, а векіль палацу доповідав йому, які особи відвідали вдень його сина, хана Джелаль ед-Діна:
— Приїздили на чудових довгоногих жеребцях троє туркменів. Один із них ховав обличчя, затуляючись шаллю. Помітили, що він молодий, стрункий і очі в нього гострі, мов у яструба.
— Чого ж ти не затримав його?
— Поблизу в гаю на нього чекав цілий загін десятків з чотири одчайдушних туркменських молодців. Але на базарі в чайхані Мердана, куди звичайно заїжджають туркмени, моя людина чула, як не раз повторювалось ім’я Кара-Кончара…
— Кара-Кончар, гроза караванів!
— Вірно, хазрет[58]. Але чи можна допустити, щоб наслідний хан…