— Ось саме ви нам і потрібні. Син хорезм-шаха Джелаль ед-Дін наказує вам звернути з шляху і негайно з’явитися до нього в сад.
— Ми повинні їхати, ніде не затримуючись, просто до Гурганджа до нашого начальника Тимур-Меліка…
Але вершники міцно тримали повід коня Алі-Джана.
— Сам Тимур-Мелік зараз тут, у саду, сидить поруч бека, і обидва слухають пісень. Завертай! Тобі кажуть! Чого б’єшся? Твій полонений не здохне, а Джелаль ед-Дін подарує тобі баранячу шубу, нагодує пловом і дасть жменю срібних дирхемів. Який плов у бека! Такого плову ніде ти більше не покуштуєш!
Алі-Джан відчув приємні пахощі баранячого сала і гукнув до джигітів:
— Зупиніться! Завертайте до цієї садиби. Тут ми зазнаємо блаженства!
Джигіти з прив’язаним полоненим звернули з шляху, минули похмурих вартових біля високих воріт і в’їхали на перше подвір’я. У сірих сутінках шість вогнищ, розкладених поряд, палали високими багряними вогнями. Біля них ходили жінки в малиновому одягу. В червоному світлі багать вони здавалися вогняними.
Вершники зіскочили з коней і прив’язали їх до стовпів. Полонений залишився в сідлі. Його кінь перебирав ногами, мотав головою і тягнувся до інших коней, яким джигіти кинули оберемки сіна. Жінки збіглися, оточили полоненого, дивуючись з його незвичайного вигляду.
Він був прив’язаний волосяними мотузками до коня. Синій довгий одяг з червоними смужками, нашитими на рукаві, і плоска повстяна шапка із загнутими догори полями свідчили про якесь чуже плем’я. Від скронь, як два роги буйвола, звисали на плечі згорнені вузлом дві чорні коси. Дикими здавалися скошені очі, що нерухомо втупилися в одну точку. У натовпі шепотіли:
— Та він мертвий.
— Ні, ще дихає. Всі язичники живучі.
— Іди за мною! — сказав Алі-Джанові слуга. — Тягни з собою і цього виродка.
Алі-Джан одв’язав коня з полоненим і обережно повів його стежкою через тінистий сад, де молоді персикові дерева чергувалися з темно-зеленим непрозірним листям високих карагачів.
Канавка з струмистою водою звивалася навколо невеликої альтанки. Перед нею поряд стояли дванадцять жеребців — шість вороних і шість золотисто-рудих, з лискучою шовковистою шерстю, з розчесаними гривами, із заплетеними в них малиновими стрічками. Кожний жеребець був прив’язаний ланцюгом до низького стовпа. Двоє джигітів з мідними підносами обходили жеребців і годували їх з рук скибочками дині.
Алі-Джан був такий вражений красою коней, їх вогняними очима і лебединими шиями, що не відразу помітив групу людей, які сиділи під величезним старим карагачем.
Майданчик, вкритий перським килимом, було заставлено срібними блюдами і скляними іракськими вазами. На них рясніло різнобарвне цукрове печиво[60], цукерки, свіжі й сушені фрукти та інші ласощі. Кілька чоловік розташувалися півколом. Окремо сидів смаглявий юнак в індійській чалмі і чорному челмені, до нього всі зверталися шанобливо, як до хазяїна. Біля площадки старалися з усіх сил кілька музикантів: одні водили смичками, інші грали на дудках, двоє вибивали глухий дроб на бубнах, сповнюючи сад химерними звуками дурманної музики.
— Гелюбсен, гелюбсен![61] — сказав смаглявий юнак і рвучко підвівся. За ним підвелись і всі, хто сидів. Він підійшов до нерухомого полоненого. Алі-Джан зрозумів, що це син шаха Джелаль ед-Дін.
— Ти спіймав його? Де ти його знайшов?
— Я його зустрів у степу біля Отрара. Ну і дужий, ну і жилавий, ледве скрутив!
— Хто він? З якого племені? Що він казав?
— Не хотів відповідати. Мовчить.
— Однак життя збігає з його обличчя. Він помирає?
— Не знаю, найсвітліший хане. Я мчав що було сиди, аби живим доставити його перед очі хорезм-шаха.
— Ти заморив його скачкою. Треба його примусити говорити.
Джелаль ед-Дін заплескав у долоні. З’явився слуга.
— Поклич лікаря Забана, нехай прийде з усіма своїми склянками і ліками. Скажи — людина вмирає.
— Зараз, мій хане!
Полонений почав оживати. Його очі розширились, із роззявленого рота виривались глухі звуки, і він закричав, намагаючись звільнитися з мотузків.
— Що він кричить? — спитав Джелаль ед-Дін.
Алі-Джан пояснив:
— Він бачить твоїх коней і захоплюється: «Добрі коні! Красиві коні! Але тут вони не залишаться. Всі вони потраплять до табунів Чінгісхана непереможного. Він сам їздитиме на твоїх конях!»
— Чому ти розумієш слова цього язичника?
60
За тих часів цукор, який виготовляли з цукрової тростини (індійської та єгипетської), був розкішшю і дуже цінився.