Ранньої весни наступного року Мухаммед прибув до Гурганджа і звідти на чолі великого кінного війська рушив у похід. Десять загонів виступали з міста протягом десяти днів. У кожному загоні нараховувалось по шість тисяч вершників. Запасні нав’ючені коні везли ячмінь, пшоно, рис, масло і бурдюки з кумисом.
Хорезм-шах любив блиск війни, гул і гуркіт бойових барабанів, хрипке виття бойових сурм, що закликають до походу. Попереду десятків тисяч вершників скакав широкогрудий гнідий кінь, махаючи пофарбованим у червону фарбу хвостом. На коні виблискувала золота збруя, сяяли самоцвіти, і на ногах дзеленькали срібні бубонці. Хто в Хорезмі не знав гнідого коня з чорнобородим вершником у білосніжному тюрбані, увитому алмазними нитками!
Цей вершник — захист ісламу, опора правовір’я, гроза язичників — посилав блискавки своєї волі і гніву самому халіфу багдадському Насиру, нащадкові пророка. Цей вершник — хорезм-шах Алла ед-Дін Мухаммед, який розсунув кордони свого царства до тих пустель, куди не заходив сам Іскендер-Румі, непереможний завойовник всесвіту.
Військо розтягнулося на десять днів путі. Кожна колона в кілька тисяч коней на місці стоянок випивала всю воду в криницях. Тільки через добу туди знову набігала вода.
У першому загоні скакали розвідники. Хорезм-шах їхав з другим загоном. З ним ступали швидкохідні верблюди, нав’ючені наметами, казанами і великими запасами царської кухні.
В останньому, десятому, загоні разом із туркменами, завжди неспокійними і непокірними, їхав опальний син шаха, Джелаль-ед-Дін. Туркмени ворогували з кипчаками, не прощаючи їм їхньої чванливості й ненажерливості. Туркмени розпалювали багаття широкими колами і вечорами влаштовували навколо них військові танці; вони звивалися хороводами, співаючи військові пісні і змахуючи над головами кривими виблискуючими шаблями.
Шлях прослався берегом Хорезмського моря. Переправившись через річку Сейхун[68], загони вийшли до вузької затоки Сари-Чаганак. Тут шах влаштував зупинку. Він чекав відомостей від посланих уперед розвідників, а тим часом сам з мисливськими соколами проїхав уздовж берегів бірюзового моря і повернувся на стоянку з в’язками підбитих качок та журавлів.
Розвідники донесли, що меркитські табуни були помічені на північ, на понизі ріки Іргіз, при впадінні її в озеро Челкар. Хорезм-шах почекав, поки підтягнулися всі загони, викликав їхніх начальників і на нараді пояснив план наступу. Все військо піде трьома частинами. Сам шах буде в середній, яка послужить для останнього, вирішального удару. Ліве крило очолюватиме хан кипчацький Тургай, а праве крило поведе Джелаль ед-Дін, син хорезм-шаха. Мухаммед хотів випробувати, як виявить себе в бою непокірний і самовпевнений син.
До стоянки прискакав гонець із Гурганджа і привіз згорток від Туркан-Хатун, матері шаха. Векіль і мірза пішли за шахом до його намету. Мухаммед розпоров кинджалом згорток. Всередині був мішечок з малинового шовку. Притуливши мішечок до лоба і губів, хорезм-шах розкрив його. Там був лист, написаний великими літерами на вузькому паперовому сувої.[69]
«Найвеличнішому, благословенному захисникові віри і справедливості, Алла ед-Діну Мухаммеду, хорезм-шаху, — хай оберігає аллах твоє царювання! — салям!
Усі імами в усіх мечетях щоденно п’ять разів моляться творцеві всевишньому, владному над усім, щоб продовжив твоє царювання і дарував тобі перемогу над ворогами! Хай буде так!
На базарі спіймали дервіша, підісланого халіфом багдадським. Дервіш проповідував довірливим простакам, що аллах покарає нашого улюбленого шаха за те, що він нібито перейняв від персів їхню нечестиву віру, і, як кара за це, до Хорезму примчить язичеський народ яджуджів й маджуджів і зруйнує наше царство. Балакучого дервіша схопив начальник катів Джіхан-Пехлеван і після катування розпеченим залізом повісив його на базарному майдані, відрізавши йому язик.
Побачивши цю страту, злякаються тисячі. З усім іншим гаразд. Тиша і благоденство у твоїй державі хай продовжаться на багато літ!
Туркаи-Хатун — повелителька жінок усього світу»
Рано-вранці загони виступили прискореним маршем і за два переходи дійшли до ріки Іргіз.