На килимі сидів сухий, Зігнутий дід з білосніжною бородою і червоними, сльозавими очима. Поруч нього схилився над пачкою паперів молодий писар з гарним, ніжним обличчям, схожий на дівчину.
Векіль, пославшись на негайні справи, вийшов.
Посол, високий, огрядний, в майстерно закрученому тюрбані і червоному шовковому халаті, залишивши біля входу зелені туфлі, поважно підійшов до старого, який підвівся з словами привіту. Після його запрошення посол став на коліна. Обоє прошепотіли молитву, провели долонями по бороді і спитали один одного про здоров’я.
Посол заговорив:
— Великий падишах наказав мені розповісти тобі все, що я знаю про татарського володаря. При ньому я звичайно перебуваю перекладачем, а зараз виконую обов’язки посла…
— Я тебе з великою увагою слухаю, наш шановний і рідкісний гостю. Мені мій великий падишах наказав те саме: дізнатися від тебе про корисні для нашої батьківщини відомості і вписати все, що почую, до двірцевої таємної книги літописів.
Махмуд-Ялвач опустив очі і лишався якийсь час безмовним. «Усе, що я скажу, — думав він, — через кілька днів стане відомим усім двірцевим плетунам. Як уникнути небезпеки з боку шаха, який розгнівається, коли я не скажу нічого важливого, і з боку великого кагана татар, який дізнається про цю нічну бесіду? Лазутчики Чінгісхана вже проникли сюди…»
Смуток і стурбованість відбилися на обличчі посла, і він почав перебирати перламутрові чотки, намотані на ліву руку.
— Я розкажу про багато речей, яких зрікається розум, — сказав він. — Такі далекі вони від усього звичного. Часто я сам не вірю в істину цих розповідей… Але коли я скажу, що всі вони брехня, то все ж ти захочеш дізнатися, що це за. брехня? Тому я говоритиму про те, що я чув. Усі люди помиляються. Коли хто-небудь стане запевняти, що він досягнув непогрішності, то з ним нема чого й розмовляти!
Махмуд-Ялвач спинився і, підвівши брови, стежив із здивуванням, як швидко записував його слова молодий писар. Очеретяне перо легко бігало по аркушу паперу, і слово за словом лягало рівним рядком, накреслене красивою арабською в’яззю.
— Навіщо цей юнак записує все? Адже я ще нічого не почав говорити про татар!
— Це не юнак, — відповів літописець Мірза-Юсуф. — Це дівчина Бент-Занкиджа… Я став сліпнути, і рука в мене тремтить. Але мені почала допомагати онука. Вона так легко і гарно пише, наче найкращий арабський каліграф. Але я не певен, що ця дівчина надовго лишиться моєю помічницею. Вона вже складає пісні про «радість чорних очей» і про «родимку на щоці», тому я боюся, що вона швидко покине мене… Тоді мені доведеться скласти руки на грудях і лягти обличчям до «священного каменя»[80].
— Я не залишу тебе, дідусю! — сказала вона, не підводячи очей і продовжуючи писати.
Старий знову звернувся до посла:
— Падишах обіцяє тобі високу нагороду за все, що ти скажеш, за все важливе, що нам корисно знати. Було б сумно, коли б через нашу безтурботність країна ісламу зненацька зазнала нападу сильних ворогів! Адже ти правовірний, як і всі ми? Чи зумієш ти вчасно попередити нас? Велика нагорода чекає на тебе…
— Мені нічого не потрібно! — сказав посол зітхаючи. — Нехай нагородою за всю покладену мною працю в блуканнях по всесвіту будуть молитви за мене благочестивих правовірних, щоб у день останнього суду я прокинувся в числі воскрес лих праведників!
Глумлива посмішка майнула на губах дівчини. Вона недовірливо глянула на посла, на його вгодоване тіло й руки з золотими перснями. Посол мовчав, обдумуючи кожне слово.
— Хай буде так! — співчутливо сказав старий літописець.
Худий слуга-раб з довгим сивим волоссям приніс срібний піднос з різними ласощами і поставив перед гостем. Він налив з глиняного глека темно-червоного вина у срібну чашу.
— Покуштуй старого вина з двірцевого підвалу, — сказав літописець. — Перше, що нам важливо знати, — що це за народ монголи і татари? Де вони живуть? Скільки їх? Які вони воїни? Вони з’явились на нашому кордоні так раптово, немов страшні яджуджі і маджуджі, викинуті з вогненного черева землі лукавим Іблісом[81].
Посол став пояснювати:
— І монголи, і татари — степовики; живуть вони в східних віддалених країнах і» нездатні до осілого життя, їхні обширні землі являють собою пустелю, багату травами і маловодну, придатну для коня, барана і верблюда, тому що ця худоба споживає багато трави і мало води.
80
«Священний камінь» — великий чорний метеорит, що його зберігають у релігійному центрі мусульман — Мецці; його дуже шанують прочани, вважаючи, що він має чудодійну силу.