Перевертаючись з боку на бік, каган часто пригадував слова старої, огрядної Бурте і думав про свою смерть. Він думав про високий курган у степу, де проносяться легкі сайгаки[84] із загнутими ріжками, де високо в небі поволі ширяють орли… У таких курганах покояться останки великих богатирів. Наймогутніші володарі народів досі завжди вмирали… Але він, Чінгісхан, наймогутніший за всіх. Хіба хто-небудь досі підкоряв такі великі землі?.. Що таке смерть?.. Кажуть, є такі вчені лікарі, чарівники і чаклуни, які знають камінь, що перетворює залізо в золото. Вони можуть так само приготувати напій, що повертає молодість, зварити з дев’яноста дев’яти трав дорогоцінні ліки, що дають безсмертя.
Хіба він, простий нукер Темучін, колишній раб із колодкою на шиї, не був проголошений на курултаї посланцем неба, Чінгісханом? Якщо синє небо вічне, то і він, його посланець, має бути вічним. Нехай великий китайський радник Єлю Чу-цай спішно, завтра ж таки, розішле в усі кінці царства суворі накази, щоб до ставки кагана негайно приїхали найученіші мудреці, які вміють творити чудеса: і китайські даоси, і тібетські чаклуни, і алтайські шамани, і щоб усі вони привезли з собою ліки, що дають силу, молодість і безсмертя. За такі чудесні ліки він, великий каган, видасть їм таку небувалу нагороду, якої ще не давав жодний володар у всесвіті…
Він довго не міг заснути, перевертався і, нарешті, вже почав дрімати, аж раптом відчув легкий біль у великому пальці на нозі. Щось сильно його притисло. Він не злякавсь. Він знав цей звичайний у кочівників умовний знак. Каган підвів голову, але в темряві нічого не міг помітити. Він добре пам’ятав цей знак: ще юнаком він так само натискував палець на нозі коханої нареченої Бурте, в ті часи тоненької і в’юнкої, як степовий тушканчик. Тоді великою родиною всі спали на розстелених повстинах у темній юрті її суворого батька Дай-Сечена.
Хто сидить біля його ніг? Хто кличе його?
Обережно простягнув він руку і відчув під долонею тонкий шовк вбрання, зіщулену жіночу постать, вузькі плечі, на голові незвичайну зачіску, — хто це? Він притягнув її до себе, і тихий шепіт на вухо неправильною ламаною мовою пояснив:
— Твоя Кюсюльтю, твоя жадана, Кулан-Хатун, приготувати померти, твоя приходить… Твоя втішай… Твоя — сонце. Кюсюльтю — місяць…
Це — китаянка, служниця молодої дружини Кулан-Хатун, яку він називає Кюсюльтю. Вона безшумно прослизнула до намету, як миша. Кулан кличе його.
Каган натягнув просторі чоботи, вистелені зсередини повстю, обережно пройшов до виходу, намагаючись не зачепити двох синів, Угедея і Тулі, що спали поряд із ним, і вийшов з намету.
Розділ сьомий
В ЮРТІ КУЛАН-ХАТУН
Побачиш — красунь таких в світі нема!
В них очі вузенькі, як в рисі вони,
У рисі, яку розлютили.
Тиха ніч віяла холодом від снігових гір. Місяць сховався за важкими хмарами. Де-не-де тьмяно миготіли зірки. Китаянка йшла попереду, лишаючи за собою ніжний аромат розквітлого жасмину.
Дві тіні підвелися з землі.
— Ха![85] Хто йде?
— «Чорний Іртиш»… — прошепотіла китаянка.
— «Підкорений всесвіт», — відповів вартовий, і тіні розступились.
Наближаючись до білої юрти, каган думав: «Яку нову примху сьогодні покаже Кюсюльтю?» Кожного разу, коли він приходив до неї, відриваючись од бесід з воєначальниками, вона зустрічала його по-різному: то вона була одягнена, як китаянка, в шовковому вбранні, розшитому незвичайними квітами, то лежала, охаючи, під соболевим покривалом, запевняючи, що вмирає, і просила покласти його могутню руку на її маленьке серце, то сиділа, обхопивши голову руками і обливаючись сльозами, слухала стару монголку, яка співала старовинні монгольські пісні про зелені береги Керулену[86] і самотнє кочовище серед неозорого пустельного степу.
Китаянка підняла вхідну завісу білої юрти, і каган ступив усередину. В юрті горіло багаття з коренів степового чагарника, і духовитий димок завитком підіймався до отвору круглої покрівлі.
Кулан-Хатун сиділа, обійнявши коліна, втупившись нерухомими звуженими очима на стрибаючі вогники багаття. Замість звичайних шовкових килимів на землі лежали три прості строкаті повстини. Осторонь були зібрані в’ючні торби, вже зашнуровані, готові в дорогу.
86
Керулен та Онон — притоки Аргуні, головні ріки «корінної Монголії», на берегах яких минула юність Чінгісхана.