— Ти до ладу говориш, — зауважив Чінгісхан. — А чом ти працюєш тут, на горі?
— Тут, на горі, багато смолистого коріння, що дає жарке полум’я. Та коли признатися, то звідси, з гори, я бачу далеко степ і на тому боці наші рідні кочовища.
— Чого ти базікаєш? Звідси наших кочовищ не побачиш. Вони далеко!
— Хіба степові далі не однакові? Я дивлюся в рідну сторону, і легше стає на серці.
— А цей хлопчик твій син?
— Був китайченям, а тепер став сином. Я з тобою, великий кагане, ходив до Китаю і там підібрав покинуту дитину. В сідлі я його і виростив. Він став мені помічником У кузні.
— Де ж твоя кузня?
— Вона вся зі мною на сідлі. Ось молотки, а штаба заліза править за ковадло. Міх я ховаю у мішок і везу його на другому коні, де сидить і мій син.
— А коні добрі, міцні в тебе?
— Дуже вже старі мої коні, скільки я з ними зробив походів! Коли ми прийдемо на бухарські землі, там я виберу собі міцних коней та ще кілька рабів-молотобійців…
— Будеш добре битися, то й цілий табун коней здобудеш…
— Який я тепер воїн! Я дуже зранений. Для бою я вже мало придатний, а ось кувати ножі і наконечники стріл — це для мене звична робота. А скажи мені, великий хане, чи довго ще ми будемо тут стояти? Наш тумен Джебе-нойона голодує і їсть своїх коней. Час уже рушити далі…
Чінгісхан почав сильно сопіти і віддихуватися: це було поганою ознакою.
— Ні, спершу скажи мені, ковалю Хорі: що, коли весь тумен Джебе-нойона пішов уперед і його вже дванадцять днів тут нема? Так ти підеш степом його доганяти і запитувати у зустрічних бродяг, чи не бачив хтось із них Джебе-нойона? Якщо всі нукери почнуть блукати навколо табору, то в мене розбредеться все військо.
Коваль затрусився й упав ниць на землю.
— Наказуємо: цього коваля Хорі відвести до моєї тисячі і посередині куреня дати йому двадцять палок по п’ятах, щоб вони в нього засвербіли. Послати негайно роз’їзди навколо табору, виловити тих нукерів, які вешгаються, відбившись од своїх сотень, а імена їхніх сотників і тисячників повідомити мені, я їм усім визначу кару.
Чінгісхан відштовхнув коваля, що хапав руками його велику ногу, і поволі почав підійматися кам’янистою стежкою. Він зупинився.
— Я буду тут розмовляти з небом про щасливий похід. Поставте навколо гори сторожу, щоб ніхто моїй розмові не перешкоджав! — І каган попрямував далі до вершини гори.
Розділ дванадцятий
ЯК ТРЕБА ПИСАТИ ЛИСТИ
Чінгісхан не знав іншої мови, крім монгольської, і не вмів писати.
Надвечір каган повернувся до свого намету і скликав старших воєначальників. Тут були і вкриті славою перемог товариші юних днів Чінгісхана, згорблені, сиві, висхлі, з одвислими щоками, і молоді, висунуті проникливим каганом бійці, які прагнуть подвигів. Кожний мав під своїм прапором десять тисяч вершників, цілком готових до походу.
Всі сиділи щільним півколом на килимах. Один Чінгісхан сидів вище за інших, на золотому троні. Спинка трону була вміло зроблена китайськими майстрами у вигляді переплетених між собою «щасливих драконів», що граються з «перлиною», схожою на морську медузу з довгими лапками, а ручки трону зображували двох розлючених тигрів. Це крісло, карбоване з золота, каган захопив у палаці китайського імператора і в походах возив з собою.
Праворуч від трону сиділи двоє братів Чінгісхана і його двоє молодших синів: Угедей і Тулі, ліворуч сиділа остання дружина кагана, юна Кулан-Хатун, що сяяла, прикрашена коштовним намистом і золотими браслетами, нанизаними на руки від кисті до плеча. Слуги-китайці безшумно проплавали позад присутніх і розносили золоті блюда з їжею і золоті чашки з кумисом та червоним хмільним вином.
Ліворуч кагана, біля його молодої дружини, сиділи два посли: один — Ашаганьбу, який прибув від могутнього тангутського царя Бурханя[91], другий — китайський полководець Мен-Хун[92], посланий сунським імператором Південного Китаю, який ненавидів цзинського імператора Північного Китаю і тому шукав дружби і союзу з монголами.
На цьому бенкеті Чінгісхан вразив гостей розкішшю золотого посуду, великою кількістю й різноманітністю страв і напоїв. На великих золотих блюдах подавалася печеня: м’ясо молодої кобилиці, дикого оленя і степових дудаків. Це чергувалося з незвичайними ласощами, приготовленими китайським поваром. Кумис, айран, червоне перське вино і китайська горілка з кавунового насіння, рідкісні південні фрукти, привезені гінцями, що скакали багато днів на змінних конях, — усе це здавалось особливо незвичайним в оцій пустельній долині, куди заходили табуни диких коней і за ними слідом ішли тигри.