Грабіжницькі походи Батия не принесли монголам радості, почуття справжньої перемоги. З пустими саквами повертається додому досвідчений воїн Назир-Кяризек, жалібний плач по загиблих зустрів його на порозі рідної оселі.
Такий фінал «Батия». Його логічне продовження знаходимо в романі «До «останнього моря»», що завершує трилогію. Лейтмотивом твору можуть бути слова-роздум Батия про безсмертність русичів. «Я знищував їх без жалю, — говорить Батий, — а мені повідомляють, що вони піднімають голову, що вони будуються, вони збирають загони».
Уособленням майбутності Русі, її історичного відродження виступає в романі молодий князь Олександр Ярославович (Невський). Талановитий полководець, він однак уникає прямої конфронтації з Батиєм, розуміючи, що Русь ще не в спромозі з ним воювати.
Роман «До «останнього моря»» має свою цікаву історію. В. Ян задумав спочатку книгу під умовною назвою «Золота Орда і Олександр Неспокійний (Олександр Невський)». Рукопис твору під тиском цензурних пресів зазнав однак істотних змін. З нього було вилучено кілька розділів, які не задовольняли тодішніх — сталінських — цінителів літератури. Автор змушений був розділити твір на дві частини, власне, «До «останнього моря»» і «Юність полководця». Від цього книжка, звичайно, багато втратила. Усе ж — і як окремий роман, і як складова трилогія — «До «останнього моря»» користується значною популярністю серед читачів і молодого, і старшого поколінь. Він розкриває історизм патріотизму нашого народу, його велику гордість минулим. «Лице Олександра світилося торжествуючою силою з радістю перемоги. Він піднявся на стременах і з якимсь юним, хлоп’ячим завзяттям високо підкинув шолом, піймав його на лету, затим, повернувши коня, помчав що було духу до того місця, де мали чекати його бойові товариші. Вони скакали вже йому назустріч з радісними вигуками».
Свідком фіналу, про який мріяв Батий, його історичним творцем виступає молода руська сила. Вона незнищенна, за нею майбуття.
Хлібороби й ремісники, будівничі й мисливці, рядове воїнство і філософи — законні володарі землі та її незліченних багатств, справжні її захисники — до такого висновку спонукають глибоко патріотичні, високогуманні твори письменника. «Я намагаюся показати читачеві, головним чином юнацтву, найгероїчніші сторінки минулого країни і народів, яскраві образи борців, які сміливо захищали свою Вітчизну від вторгнення безжальних і грізних завойовників, щоб у героїчних образах захисників люди знаходили гідний приклад для наслідування», — говорив про мету своїх романів Василь Ян.
Справді гуманна, справді велика й велична мета письменника! Давня історія для романіста — справжня пустеля, хіба що: і примітними вже, але досить поплутаними слідами попередників. Василь Ян пішов своїм шляхом. Пішов, розвідав і одкрив для нас вірогідні джерела, з яких черпатиме знання не одне покоління.
Микола Олійник
КНИГА ПЕРША
У великому Хорезмі все спокійно
Частина перша
У ПЛАЩІ ДЕРВІША
Розділ перший
ЗОЛОТИЙ СОКІЛ
Наша населена земля схожа на розгорнутий старий, вицвілий плащ. Вона являє собою острів, що його з усіх боків омиває безмежний океан.
Ранньої весни запізніла сніжна буря пронеслася над мертвими барханами[3] великої рівнини Каракумів. Вітер люто рвав рідкі покалічені кущі, які пробилися крізь піски. Білий лапатий сніг кружляв над землею. Десяток верблюдів безладно збився докупи біля глиняної хатини з куполоподібним дахом. Куди поділися провідники каравану? Чому погоничі не зняли важких в’юків і не поскладали їх рядами на землю?
Верблюди підводили обліплені снігом мохнаті голови, їхні тужливі схлипування зливались із завиванням вітру. Вдалині продзенькав дзвоник… Верблюди повернули голови в той бік. Показався чорний осел. За ним, учепившись за хвоста, ледве йшов бородатий чоловік в довгому плащі і високому ковпаку дервіша[4] з білою пов’язкою пілігрима, який побував у Мецці.
— Уперед, уперед! Ще з десяток кроків, і ти одержиш свою пайку соломи. Поглянь, мій вірний друже Бекіре, кого ми зустріли! Де стоять верблюди, там відпочивають їхні хазяїни, а слуги вже розпалили багаття. А хіба там, де біля багаття зібралося десять чоловік, не знайдеться жмені рисової каші і для одинадцятого? Гей, хто тут? Правовірні, відгукніться!
4
Дервіш — перське слово, означає «жебрак». Дервіші становили окрему касту, об’єднувались у громади на чолі з старшиною («піром» або «шейхом»). Дервіші носили особливі плащі, навмисно покриті безліччю грубих латок і підперезані мотузкою замість пояса — ознака добровільної бідності. Спочатку серед дервішів були і видатні поети і вчені, що займалися філософськими питаннями. У пізніші часи дервіші виродились у дармоїдів, експлуататорів народної темноти і неуцтва, що лікували хворих замовляннями, молитвами, займалися ворожінням, торгівлею талісманами і різного роду шахрайством.