Облога цитаделі тривала дванадцять днів. Нарешті, перебивши майже всіх захисників, монголи вдерлися до фортеці і схопили небагатьох уцілілих, вкритих ранами і обпалених. Монголи здивувалися, дізнавшись, що тільки чотириста чоловік захищали цитадель від великого монгольського війська. Ці люди загинули, але не скорились. Коли б усі жителі так само стійко захищалися на високих міцних стінах міста, монголам не вдалося б узяти стару Бухару ні за півроку, ні за рік, і бухарців би не спіткала та жахлива доля, яку вони самі собі уготовили.
Коли городяни Бухари привезли монголам свої дари, наповнивши ними мечеті, надійшов новий наказ: «Усі жителі разом з жінками й дітьми повинні вийти з міста в поле, залишивши вдома все майно і не маючи в собою нічого, крім одягу!»
Товмачі-перекладачі їм пояснили:
— Ні про що не турбуйтеся, скрізь стоять вартові. Ваше майно буде пильно охоронятися. Цей вихід у поле потрібен, щоб перелічити, переписати всіх жителів і правильно оподаткувати їх. А хто ухилиться від наказу і залишиться в місті, буде забитий на тому місці, де його знайдуть.
Зранку цілі юрби бухарців вирушили з міста. Батьки вели за руки дітей, жінки несли немовлят, навіть дряхлі діди і бабусі, які роками не виповзали з своїх закутків, поплентались, чіпляючись одне за одного.
Монгольські роз’їзди гасали по всіх вулицях, стукали у ворота і кричали:
— Дер-халь! Хош-халь![108]
Жителі виходили з воріт і розташовувались у полі кільцем, оперезавши все місто. Назад варта нікого не впускала.
Тоді стало ясно, як багато жителів жило в «благородній Бухарі», — бухарців було вдвічі-втричі більше, ніж монголів.
Спершу монголи разом з перекладачами об’їжджали жителів, запитуючи, хто з них ремісник і яке ремесло знає. Таких досвідчених ремісників вони виділяли в окремий натовп. Потім були відібрані молоді й дужі чоловіки й оточені вершниками.
Нарешті монголи почали відбирати вродливих жінок, дівчат і дітей і виводити їх з натовпу. Тут усі зрозуміли, що вони розлучаються з своїми рідними і, мабуть, назавжди. Зчинився крик і голосіння, і полилися сльози розпачу.
Як м’ясники на базарі байдуже відбирають мукаючих корів чи жалібно мекаючих кіз і женуть їх ударами на бойню, так і нові хазяїни Бухари били канчуками непокірних, накидали їм на шию аркани і, погнавши коня, виривали з натовпу.
Жах перед монголами був такий великий, що бухарці навіть не пробували опиратися.
Деякі чоловіки й батьки, бачачи, як монголи волочать у пилюці дочку чи дружину, кидалися до них, збожеволівши від горя і намагалися врятувати близьку людину. Але монголи топтали їх кіньми або, ударивши по голові палицею з залізним ядром, збивали з ніг.
Серед натовпу бухарців, вигнаних із міста, були також учені, що довгі роки проводили в медресе, де вони передавали учням свої великі знання. Двоє таких учених стояли в натовпі, і жахались, бачачи навколо нелюдські насильства.
— Ці язичники грабують мечеті, копита їхніх коней топчуть сторінки мудрих книг. Вони викрадають і душать немовлят, гвалтують дівчат на очах у батьків, — сказав перший. — Хіба я можу це стерпіти?
Другий учений, найвидатніший у місті Рукн ед-Дін Імам-Заде, відповів:
— Мовчи! Мчить вітер аллахового гніву! Соломі, яку розвіває вітер, нема чого говорити!
Однак недовго старий Рукн ед-Дін міг зберегти спокій і покірність. Бачачи, як жорстоко монголи поводяться з жінками, Рукн ед-Дін та його син заступилися за них і тут-таки були забиті. Те саме довелося зазнати багатьом іншим: бачачи ганьбу і приниження своїх родин, вони кидалися, щоб обороняти їх, і падали від смертельних ударів монголів.
Це був жахливий день, коли чулися тільки крики, стогони вмираючих і плач жінок та дітей, що назавжди розлучалися з своїми батьками, чоловіками й братами. Чоловіки були безсилі будь-чим допомогти і пригадували слова поета: «Хто не захотів міцно тримати чорне руків’я меча, на того повернеться гострий клинок його».
Монголи вернулися у покинуті населенням безлюдні вулиці. Коли вони розбрелися по домівках і в’ючили на коней награбовані речі, місто зайнялося одразу з усіх кінців. Вогняні язики і чорний дим здійнялися над стародавньою Бухарою, заславши сонце. Будівлі були нетривкі, з дерева та глини, і місто швидко обернулось на величезне багаття. Збереглися від зруйнування лише головна мечеть і стіни деяких палаців, збудованих із цегли.
Монголи, рятуючись від бурхливого вогню, помчали з міста, кидаючи награбоване. На багато років місто лишилось у вигляді купи закурених руїн, де переховувалися самі лише сови й шакали.