— Ось яким у батька повинен бути син![116]
Монголи, побачивши, що султан кинувся в річку, хотіли вплав кинутися за ним у погоню, але Чінгісхан заборонив.
Вони перебили все військо Джелаль ед-Діна. Воїни встигли кинути в річку ййго дружину й матір, щоб ті не дісталися монголам.
Залишився живий тільки семирічний син Джелаль ед-Діна, захоплений монголами. Вони поставили його перед Чінгісханом. Хлопчик, повернувшись боком до кагана, косився на нього сміливим, сповненим ненависті оком.
— Рід наших ворогів треба виривати з коренем, — сказав Чінгісхан. — Нащадки таких сміливих мусульман виріжуть моїх онуків. Тому серцем хлопчика нагодуйте мого хорта.
Кат-монгол, посміхаючись аж до вух від гордості, що він може перед великим каганом показати своє мистецтво, засукав рукава і підійшов до хлопчика. Поваливши його на спину, він в одну мить розпоров ножем йому груди: засунув руку під ребра, вирвав маленьке паруюче серце і підніс його Чінгісханові.
Той кілька разів, як старий кабан, покректав: «Кху-кху-кху!», повернув буланого коня і, згорбившись, похмурий, вирушив далі вгору кам’янистою стежкою.
Після цієї битви при Сінді султан Джелаль ед-Дін, блукаючи по різних країнах, ще багато років вдало воював з монголами, збираючи загони сміливців. Але ніколи йому не вдалося очолити таке велике військо, щоб воно могло подолати монголів.
Розділ третій
ХАДЖІ РАХІМ СТАВ ПИСАРЕМ
З того вечора, коли в Бухарі Махмуд-Ялвач врятував Хаджі Рахіма від мечів монгольської варти і дозволив йому триматися за полу його щедрості, дервіш скрізь ішов слідом за ним, а за дервішем простував, мов тінь, його молодший брат Туган.
Махмуд-Ялвач став головним радником нового правителя області Мавераннагр, сина Чінгісхана Джагатай-хана. Сам Джагатай більше займався мисливством і бенкетами, а Махмуд-Ялвач для нього збирав податки, підраховував захоплені татарами цінності, відправляв у Монголію юрби рабів, описував покинуті беками будинки і маєтки, оголошував нові податки і посилав для їх збирання спеціальних збирачів.
Він закликав селян повертатися на свої землі і сіяти хліб та бавовну, обіцяючи, що колишні беки на свої садиби не повернуться і платити їм оброк за землю не доведеться.
Але все це він говорив, аби заспокоїти народ, який розбігся хто куди, щоб налякані селяни повернулися на свої ниви і щоб припинилися напади голодних бродячих ватаг на каравани. Згодом виявилося, що всі ці обіцянки були тільки принадою і що замість туркменських, таджицьких і кипчацьких беків поступово землевласниками стали монгольські царевичі й хани, а селяни, повернувшись, як і раніше, стали працювати в них наймитами, віддаючи їм майже весь свій урожай.
Махмуд-Ялвач призначив Хаджі Рахіма писарем своєї канцелярії, і той, залишивши на якийсь час складання солодкозвучних газалей[117], старанно служив, щодня з ранку до темряви сидячи на стертому великому килимі в ряду інших писарів; на своєму коліні він складав рахунки, описи майна, накази і всякі інші важливі папери.
Махмуд-Ялвач не платив дервішеві ніякої платні і одного разу так сказав йому:
— Навіщо тобі платня? Хто ходить коло багатства, у того до рук пристає золотий порох…
— Але не до рук поета-дервіша, — відповів Хаджі Рахім. — На моєму старому плащі зібрався тільки дорожній порох від багаторічних моїх блукань.
Тоді Махмуд-Ялвач подарував йому новий квітчастий халат і наказав з’являтися до нього вранці щочетверга напередодні священного дня п’ятниці за трьома срібними дирхемами на хліб, чай і лазню, щоб на ділові папери не сипався порох, зібраний дервішем на безкрайніх дорогах всесвіту.
Інший на місці Хаджі Рахіма вважав би себе дуже щасливим: він жив у маленькому будиночку, покинутому господарями, і міг користатися ним, як своїм; повернувшись із канцелярії, він сидів на приступці ганку перед виноградником, де на старих лозах наливалось стільки янтарного винограду, що врожай його забезпечив би власника на цілий рік; біля будинку ріс такий високий платан, що тінь його падала й на сусідню мечеть і оберігала від спеки маленький будинок дервіша. Тут-таки протікав арик[118], що зрошував виноградні лози, і в вечірній прохолоді Хаджі Рахім навчав алгебри і арабського письма свого молодшого брата Тугана.
Але Хаджі Рахім був шукачем не благополуччя, а незвичайного, і на серці його жевріли гарячі жарини неспокою. Незабаром він уже не міг миритися з тією роботою, яку виконував. Щодня до канцелярії приходили сотні прохачів, звичайно з скаргами на утиски монголами мирних жителів; уся країна була під владою нових завойовників, які розпоряджалися народом, як вовки в овечій кошарі.