Але одна, тривожна пісенька, похмурими, уривчастими звуками попереджала тих, що заблудилися, про наближення хижого вовка, і ягнята, які мирно дрімали у затінку чахлого куща, разом схоплювались і швидко мчали туди, де на горбі стояла Гюль-Джамал з довгою палицею, а три великі кошлаті собаки з гавкотом бігали навколо відсталих і збирали в одну купу все стадо.
Всі пісеньки Гюль-Джамал вивчила од свого діда Коркуд-Чобана, який багато років був пастухом і награвав пісні на довгій дудці-сопілці. Все сйоє довге життя він був бідняком, наймався аульним пастухом і харчувався, переходячи по черзі з однієї юрти-до іншої, хоч він мав і свою, стару, покривлену, як він сам, юрту край аулу.
Він був самотній з того часу, як померли спочатку дружина, а потім два сини, забиті під час війни хорезм-шаха з вільними афганськими горянами.
Дочка пастуха, віддана заміж у віддалене кочовище, одного разу прийшла до нього, несучи на руках крихітну дівчинку, і, прохворівши кілька днів, померла. Її обличчя було геть усе в синяках. Що з нею трапилося, ніхто не знав, а старий Коркуд-Чобан на запитання відповідав:
— Мабуть, так захотів аллах! Не кожній дівчині трапляється добрий чоловік! — і затуляв широким рукавом зморшкувате обличчя.
Коркуд-Чобан спочатку оберігав і пестив свою внучку, як беріг би скульгавілу овечку, і, блукаючи з отарою по степу, носив дівчинку за спиною у шкіряному мішку, іноді разом з мекаючим хворим ягням.
Поступово Гюль-Джамал підростала, потім бігала вже з ним поруч; вона підспівувала тонким голоском дідові, коли він награвав на дудці, і стежила разом з собаками, щоб не відбилися ягнята. Коли Гюль-Джамал іще підросла, Коркуд раптом заявив, що він більше не буде пастухом, що він вирішив віднині лежати на повстині коло своєї старої юрти, а замість нього піде пасти молодих ягнят його онука. Саме тоді приїхала на облізлому ослі його стара сестра й оселилася з ним у юрті. Всі в аулі заговорили, що Коркуд зустрів у степу шайтана і продав йому онуку за дружину. Інші говорили, що дід знайшов у стародавній могилі скарб, і ще багато чого про нього вигадали. Але правильно те, що у Коркуда раптом з’явився старовинний мідний казан, над юртою завжди звивався димок і бідний пастух частував усіх прибулих чаєм.
Нарешті для старого настав важливий час — треба було видати заміж внучку. А калим[121] за таку дівчину міг одразу принести і верблюда, і коня, і корову, і баранів. Тоді дід стане зовсім безтурботним, — він тільки лежатиме на повсті, питиме скільки захоче кумису і дивитиметься вдень на хмари, а вночі на зірки. А за худобою доглядатимуть сестра, внучка і зять.
Коркуд не поспішав віддати внучку, і всім, хто приїздив сватати Гюль-Джамал, старий все підвищував вартість калиму, так що свати від’їжджали без успіху, дивуючись з пожадливості колишнього пастуха. Але був один, хто повертався і знову сватався. Це був відомий барс великих доріг, гроза караванів, розбійник Кара-Бургуд[122].
— Коли кохають дівчину, — говорив Кара-Бургут, — то не торгуються за калим. — І він обіцяв дати стільки, скільки заправить старий Коркуд. Але той кожної ночі, коли приїздив розбійник, не давав остаточної відповіді і говорив, що подумає.
Однак шайтан, мабуть, пожартував з старого, і той разом втратив і верблюдів, і коней, і баранів, яких підраховував, дивлячись на зірки. Приїхали в аул джигіти самого шаха збирати податки і за минулий, і за теперішній, і за майбутній роки. Вони забрали багато коней, худоби і вкрали Гюль-Джамал, сказавши, що шахові піддані повинні доставляти найвродливіших дівчат.
Серед ночі до юрти Коркуд-Чобана прискакав розбійник Кара-Бургуд. Він просидів усю ніч на кінці повстини і докладно розпитував про джигітів, що приїздили напередодні: хто у них був начальником, які в них були коні і які сідла й чапраки. Він усе наполегливо вивідав у старого і сказав:
— Тепер я всіх їх пізнаю навіть уночі і розправлюся з кожним по черзі і з усіма разом, хоча б вони сховалися від мене на дні Хорезмського моря. А Гюль-Джамал я розшукаю і доставлю тобі, діду Коркуд, а потім ми влаштуємо велике свято, з якого я повезу її до моєї юрти вже як свою дружину. Я обіцяв тобі верблюда, кобилицю з лошам, корову з телям і дев’ять овець, а тепер я пропоную тобі всього в дев’ять разів більше, але ти не смій обіцяти онуку будь-кому іншому, крім мене.
Кинувши на коліна старому, як завдаток, мішок срібних дирхемів, Кара-Бургут скочив на коня і зник у темряві ночі…»
Сказавши ці слова, Хаджі Рахім замовк, крекчучи, зігнувся і повалився набік.
121
За старих часів, віддаючи дочку заміж, батько одержував калим у вигляді худоби, одягу й інших речей різної вартості, залежно від заможності жениха.