скинувши черевики і один за одним роздивляючись їх, занапастивши бозна-скільки одночасних планів — розмовляти зі мною, роздягатися, роздивлятися кімнату, вивчати, мов щось незвичайне, черевик і ставити його на підлогу, мало-помалу
Звичайно, Андресе, хоча краще не кажи мені нічого, немає потреби в тому, щоб я знала про це
знімав сорочку і штани, давши їм упасти на килим, мов сухому листю, геть забувши про них, заклавши великі пальці за резинку трусів
Ну, дівчинко, я теж небагато знаю, але я б сказав, що ці схибнуті довіряють нам, невідомо чому. Маркос отакий, шаленець, що й повірити годі, а тепер ще й Вер’єр, гаразд, роблячи необхідний синтез, повідомляю, що станеться щось важливе, купиш завтра газету.
— Лягай, — просила Франсина, — в тебе вже сироти на шкірі.
— Ану глянь, чи є вони в мене, — казав Андрес, мало-помалу опускаючи труси перед Франсиною, скинувши їх на підлогу, як і решту одягу, — можливо, чорна пляма, дівчинко, — оця зона шкіри з сиротами, що поширюється якраз на головне, на такий blackout[145], що можна тільки посміятися з Юнґа і нашого Пічона Рив’єри. А ці келихи непогані для коньяку, почекай, я покладу лампу на підлогу, і тоді ми зможемо розмовляти в тому особливому затишку, який створює сутінь.
— Розмовляти, — повторила Франсина, — атож, знову розмовляти, тобто, як і завжди, розмовлятимеш ти, а я правитиму тобі за стіну, щоб відскакував м’яч, а ти ловив його і знову кидав, ти шукаєш тільки відлуння, тільки моїх непотрібних відповідей. Як і тоді, коли кохаємося, це ще одна стіна, ще одні пошуки, в яких на мене не зважають, я знаю це аж занадто добре, хоч і це не має великого значення для мене, але я знаю, Андресе, не менш добре, ніж цей готель і кімнату, що ми п’яні і втомлені, фальшиві мости, фальшиві діалоги. Йди, мій коханий, ти замерзнеш.
Дві подушки п’ять зірочок дві ковдри два келихи лампа на підлозі світло немов мигдалеве і тиша; Андрес присунувся до Франсини, вони вкрилися аж до пояса, чудовий етруський саркофаг, він і вона дивляться одне на одного та усміхаються в часі, за межами часу, і то так близько від справжніх могил, тут, унизу, яких Франсина ще не бачила, які немов чекають за шторами, коло далеких ніг балкона, націленого в ніч. Дівчинко, нічого з цього не буде реальним для тебе, коли ти прокинешся й ми підемо, буде інший день, і мадам Франк розкаже тобі про новини в книгарні, ти купиш собі нову блузку, такі-от компенсації, але зрозумій, дівчинко, зрозумій, я не принижую тебе через властиву мені злобу, мені теж треба ввійти в те, що називають завтра, а надто в те, що називають п’ятницею, але доти треба, щоб я робив щось отаке, нехай через боягузтво або садизм, цього не знаю, краще підбий баланс і склади інвентар, це ти повинна вміти як книгарка, баланс кінця світу, зрозумій, того, що станеться після Фрица Ланґа, і саме тому нам треба пробути цю ніч і дізнатися, виживемо ми чи ні і щó я покажу тобі завтра — лице чи хрест, як кажуть у моїй країні, і якщо я кажу «хрест», я знаю, про що йдеться, повір мені.
— Це наше прощання, правда? — запитала Франсина. — По-твоєму, з твоїми ритуалами, зі світлом на підлозі, з келихом у руці.
— Не знаю, дівчинко, як я можу знати про це, але чорна пляма тут, щоразу, коли я уві сні доходжу до порога тієї кімнати, я вже нічого не бачу і не знаю, я входжу в чорну пляму і виходжу з неї зміненим, не знаючи, ні чому, ні навіщо.
— Але як я можу допомогти тобі, Андресе, чим я можу допомогти тобі, щоб ти з’ясував, щоб ти пригадав?
— Таж отак, можеш, просто отак дивлячись на мене, допомогти всім, що даси мені цієї ночі, своїми руками і вустами, кожною часточкою свого тіла і свого розуму, які мають значення при підбитті балансу, отак ти допоможеш мені дізнатися, чи переживемо ми Фрица Ланґа, я кажу про себе, але й ти становиш частину світу, хоч і лишаєшся по цей бік бар’єра, ми дізнаємося, чи мені доведеться йти самому, чи я ще маю щось зробити, а чи ми й далі бачитимемо себе, як цієї ночі і протягом багатьох інших ночей, сприйматимемо себе на основі звичаїв і слів, чи вірний пес, якого я бачу щодня, й далі чекатиме мене й крутитиме хвостом, платівки і книжки, моя квартирка з меблями з крамниці «Maple», і аж до першого інфаркту або разючого раку і self-pity[146], звичайно, self-pity.
— Ти підеш, Андресе, підеш, — повторювала Франсина, цілуючи мене, заповзаючи з уже гарячим тілом під ковдри. Я дав їй дійти аж до останніх пестощів, а сам, узявши її за коси, вів її, майже змушував опуститися нижче, шепотів їй на вухо перші цифри інвентарю, але хто міг сказати, точні вони чи ні, чи вранці ми прокинемося самотні назавжди, а чи підемо до одних круасанів, до одного таксі, щоб знову почати вабливу гру телефонів і зустрічей, і посмішка розуміння мадам Франк, коли підніматимемось, як не раз і давніше, до квартири. Я не дав їй закінчити, хоча вона стогнала й шукала мене, відвів її обличчя і змусив знову підвестися, випити коньяку, на очі їй знову набігли сльози. Ти підеш, повторювала Франсина, ти підеш, підеш, Андресе. Хтозна, відповів він, якраз оце і є метою церемонії, дізнатися, дівчинко, лице або хрест, я вже не можу шукати розумом, мені треба опуститися разом з тобою сходинками коньяку й побачити, чи є відповідь у підвалі, чи ти допоможеш мені вийти з чорної плями, чи ти виб’єш зі старого Ланґа, гамселячи його ногами по череву, код від сейфа. Ходімо, вже пора, ходімо й подивися, перше ніж опуститися.