— Вони були страхітливі! — скаржилася Цабиня, — потягли нас до своєї машини, аж четверо, Бето не міг нічого вдіяти, а шофер мов заснув, певне, вкололи його стрілою з кураре абощо, я читала про це, зачекайте, дайте поясню, я маю тут одну річ, присягаюся, четверо, охоронець Бето збирався дістати пістолет, аж тут найхудіший із них приставив цівку йому до голови, ви ж не дасте себе вбити за сто тисяч франків на місяць, еге ж, але стривайте, я розповім про одну брутальність, із Бето майже здерли плащ, усередині сиділо ще двоє, коли ми з Бето отямилися, то сиділи в глибині машини, а ті бандити мало не вилізли на нас, присягаюся, а на поворотах упиралися в нас ліктями та коліньми, яке неподобство, скажіть мені, месьє, чи в Парижі, обшукали мою крокодилячу сумку, хтозна, чи не вкрали флакон із парфумами, я майже впевнена, що мала його, коли ми сиділи за столом, і лишили мене отак у кварталі, якого ніхто не знає, уявіть собі, що могло статися з самотньою дамою, як є така наволоч, що тільки й думає про це, якби принаймні мене лишили з Бето, Свята Діво, я йшла і йшла, ви ж бачили мене в тих вечірніх туфлях, а поліцай був такий грубий, що навіть не хотів мені вірити, його треба покарати, стривайте, вони поклали мені до сумки лише оці три конверти, щоб я відіслала їх, проте я вимагаю, щоб
— Лише оці три конверти, — обмежився у своєму перекладі перекладач, на превелику втіху комісаріату. Ну, а листи були написані досконалою французькою мовою, і вже на Ке д’Орсе відбулася одна з біганин і нарад, про які краще мовчати, вже не кажучи про те, що відбувалося в трьох або чотирьох центрально- і південноамериканських посольствах, бо це навіть не Данте в п’яти томах.
* * *
— Тобі краще не йти, — попередив Маркос, і Людмила відчула: він знає, що марно сказав ці слова, що Вер’єр і той гарненький лісок, де колись вона гуляла з Андресом, Вер’єр forever[147], блуп, Маркосе, я йду з тобою / Гаразд, я не можу тобі заборонити, бо решта божевільних підуть усі як одна, таж я знаю їх / Ми приготуємо вам обід і дбатимемо про гігієну і добрі звичаї / Люба, не думаю, що в нас буде час, це все станеться рівно за двадцять чотири години, тільки-но ми схопимо Цабе, тож ви якщо встигнете, то тільки приготувати сандвічі / Скажи, ти більше любиш із ковбасою чи паштетом / Мені байдуже, якщо Люсьєн не забуде прихопити кілька пляшок / Маркосе, ти ще не одужав після того копняка / Добре тобі, полячко, скидати провину на копняк після всього, що ти заподіяла мені / Ох / Це правда / А я, мені й досі передпліччя судомить, а оці синці, і на тілі, і під очима?
— Каналь, — сказав Ґомес, що по телефону називав свій псевдонім, наче його ім’я не захищало його не менш надійно.
— Кажи.
— Вони вбили Ламарку.
Вілла належала матері Люсьєна Вернея, мадам, що даної миті на півроку поїхала на води в Руан, тож Люсьєн мав досить часу, щоб підготувати все необхідне, Маркос упізнав місцевість серед глупої ночі, а Патрісіо покрутився трохи в околицях, щоб визначити параметри, як кажуть утаємничені. Найближчі сусіди вже мучилися на пенсії метрів за двісті від вілли, посередині росли кедри; з шосе, яке бігло з Парижа, повернули на другорядну дорогу, що вела до села, далі йшли путівці, які піднімались і опускалися, щоб обминути ліс, згодом стежина, де насилу поміщалася машина, поворот праворуч і вілла між соснами за дерев’яним парканом, і лише двоє дверей. Спершу змовники прагнули обмежити допомогу до мінімуму, бо боялися цікавості знудьгованих пенсіонерів, але невдовзі виявилося, що менади вимагають права, в якому ані Оскар, ані Ґомес, ані Патрісіо, ані тепер Маркос, що поволі вішав телефон і дивився на Людмилу, не могли їм відмовити, ба навіть не мали змоги перешкодити їм: у Веремії немає дискримінації, тож чому менадам не прийти й не готувати їм сандвічі, дарма що неодружені, які недурно були французами, всякчас демонстрували несхвалення, сприймане із загальною байдужістю. Нехай приходять, змирився зрештою Ролан, буде як на стадіоні в неділю. А тепер, звісно, ти, сказав Маркос, беручи ще одну сигарету, наче йому важило невпинно курити, а тепер ти, полячко.