* * *
Жалюгідне безладдя на кількох сторінках читанки для Мануеля, геть усі несли Сусанні вирізки, вона клеїла їх зі старанністю, яку мало цінував методичний той, ти знаєш, і все-таки Ґомес, Маркос і навіть згаданий вище персонаж зрештою визнали, що ця компіляція, зроблена наосліп, досить зрозуміла, якщо Мануель коли-небудь буде здатним послуговуватись як слід своїм зоровим апаратом. Клей статті, як вони надходять, бурчав Ередіа, хлопець зрештою навчиться додавати два плюс два, тож не годиться йому підставляти стільчики, яка дурня. Сусанна на те щосили зчавила тюбик із клеєм, тож і вийшло
* * *
— Не знаю, — відповіла Франсина
(ніяк не пригадаю коли, без сумніву, на початку, в її квартирі, першого чи другого разу,
або в Мільї-ля-Форе в неділю надвечір із жовтим листям, дарами моря, поцілунками в заїзді з каміном та irish coffeé[151]),
Андресе, не тому, це інше,
(чи було це, зрештою, на краю могил, знову на краю численних заперечень, сцен, які ми забруднювали словами і безглуздою нездатністю порозумітися?)
не через це, коханий, хіба я знаю, не хочу або не можу, але не думай, ніби я вперлася в принцип
(і казала, звичайно, правду, правду, що виростала на землі успадкованої брехні, повільного просочування інформації за доби дитинства і статевої зрілості, темних родинних асоціацій, хроніки повсякденних подій, страхітливих відкриттів: п’ятнадцять років, коси, ліцей, шепотіння між лавами, отже, можна і хлопчика, таж бачиш, авжеж, удома тільки й мови про, волоцюга під мостом і таке інше, Люсьєна, сміючись, розповідала про це, тітка Жанні коло вуха матері, та тут гільйотини мало, що за часи, бідолашка, небіж мадам Флеркен, тринадцять років),
не через це, Андресе, просто не хочу, бо
(оце, мабуть, і є спосіб іти по життю, голосувати, обирати професію, інколи болить голова, вподобання і огида, оце, мабуть, і привело тебе до того, що ти став, яким був)
терпіти ще одну годину нетолерантність мені видається неможливим
(але я, нетолерантний нетолерантності, яка міра правди і чесності була в прагненні йти далі, відмовлятися визнавати, що безліч разів у домі Франсини, в Мільї-ля-Форе, а тепер на краю могил),
не через це, повір мені, не через це
(і без ніякої претензії на чесність, без приводу допомогти їй усупереч їй самій, щоб покласти край зоні відчуження, бо інакше ця ніч стане повторенням відмови, не через це, коханий, перед очима постав, мов частина ніщо, Фриц Ланґ, із чорної плями, де щось з’явилося, щоб потім сховатися в забутті брехні, огидна цензура, яку оплачують мігренями, безсонням і чистим сумлінням, через це все раптом цілковитий антагонізм, колючий дріт між можливою реальністю і мною, між можливою реальністю і Франсиною, конкретизація безлічі відмов, Людмила, що пішла з моєї провини, не через це, коханий, тут хтось хоче поговорити з вами, скільки всього іншого протягом літ, маленькі щоденні зради, Веремія, якої я відцурався, відчуття, що я дійшов краю саме тієї миті, коли Франсина знову скрутилась і відмовила, вигиналася дугою, це ні, ти знаєш, що ні, зціплені вуста, воля не поступатися)